Анна розклала документи на кухонному столі, ніби карти в пасьянсі.
Заповіт лежав зверху всіх паперів. Той щільний аркуш із синьою печаткою, який за один тиждень перевернув її життя. Тітка Оксана, сестра покійної мами, виявилася набагато передбачливішою, ніж усі гадали.
— Квартира в центрі Києва, дача під Києвом, два гаражі та вклади, — пробурмотіла жінка, перечитуючи рядки втретє. — Все мені!
За вікном сіявся жовтневий дощ, краплі стікали по склу, розмиваючи вид на сусідні багатоповерхівки.
Ганна ввімкнула чайник і дістала з холодильника пачку вареників. Роман затримувався на роботі. Знову якісь термінові справи в логістичній фірмі, де він уже п’ятий рік працював менеджером середньої ланки.
Задзвенів телефон. Прийшло повідомлення від свекрухи:
«Ганночко, як просуваються справи з спадщиною? Роман каже, що там немала сума виходить. Ми з татом хотіли б зустрітися з вами на вихідних».
Невістка незадоволено зітхнула й відклала телефон.
Марія Петрівна відчувала гроші здалеку. Варто було їй дізнатися про заповіт тітки Оксани, як вона одразу активізувалася: дзвонила щодня нібито з турботи, вивідувала деталі, а вчора навіть завітала з пиріжками й виразно дивувалася над потертим лінолеумом у їхній однокімнатній квартирі.
— Ох, діточки, як же ви тісно живете, — зітхала вона, оглядаючи маленьку кухню. — А тітчина квартира велика? Роман казав, що там добра трикімнатна в гарному районі.
Ганна відповідала ухильно, але помітила, як тоді спалахнули очі свекрухи.
Марія Петрівна вже явно будувала плани на спадщину невістки: це читалося в кожному її погляді на облуплені шпалери й старий холодильник.
Раптом у замку повернувся ключ. Роман увійшов, струшуючи краплі дощу з куртки, втомлений і роздратований.
— Привіт, — чоловік чмокнув дружину в щоку. — Як справи? У мене не дуже. Знову той Коваль чіплявся зі своїми безглуздими вимогами. Хоче, щоб ми за тиждень організували поставки в області, а сам нічого не тямить у логістиці.
— Вареники будеш? — Ганна помішувала киплячу воду.
— Буду. Слухай, мама дзвонила на роботу. Каже, ти їй так і не відповіла щодо вихідних.
Жінка мовчки висипала вареники в каструлю. Роман стягнув сорочку, кинув її на стілець і сів за стіл, розглядаючи розкладені документи.
— З оформленням усе йде нормально? — запитав він, узявши в руки заповіт.
— Так, до кінця тижня мають завершити в Держреєстрі.
— Мама права, до речі. Треба подумати, як нам краще все організувати. Квартиру можна здавати, а самим поки лишитися тут. Або продати й купити щось більше, а різницю вкласти.
Ганна подивилася на чоловіка. В його голосі пролунала знайома ділова впевненість із ноткою зверхності.
Роман завжди вважав себе практичнішим і далекогляднішим, особливо в грошових питаннях, хоча їхній сімейний бюджет досі ледь зводив кінці з кінцями.
— Нам? — перепитала дружина.
— Ну так. Ти ж не збираєшся все бездумно витрачати? Тут серйозні кошти, Ганно. Треба з розумом підходити!
— Я поки ні про які витрати не думаю.
— Правильно. Спочатку план, потім дії. Мама пропонувала приїхати до них на дачу в суботу, спокійно все обговорити. Тато тямить у нерухомості, допоможе оцінити перспективи.
Ганна перемішала вареники й вимкнула плиту.
Свекор Петро Іванович справді працював у рієлторській агенції, але називати його фахівцем з нерухомості було перебільшенням. Він просто показував квартири клієнтам і отримував за це невеликий відсоток із продажів.
Зате родина чоловіка любила позиціонувати себе як людей досвідчених і таких, що розуміються на всьому краще за інших.
У суботу подружжя поїхало електричкою до батьків Романа.
Ганна дивилася у вікно на дачні ділянки, що пролітали повз, і відчувала, як наростає роздратування.
Чоловік увесь шлях щось писав у телефоні, інколи коментуючи робочі моменти, а вона подумки повторювала розмову, яка неминуче мала відбутися.
Дача Петра Івановича та Марії Петрівни була старим дерев’яним будиночком на шести сотках, купленим ще в дев’яності за символічні кошти.
Свекор пишався ділянкою й вважав себе досвідченим городником, хоча крім картоплі та огірків нічого путнього не вирощував.
— А, молодь приїхала! — Петро Іванович вийшов назустріч у старих джинсах і розтягнутій футболці. — Маріє, став чайник!
Марія Петрівна метушилася на кухні, виставляючи на стіл домашні заготовки й учорашній пиріг. Свекруха явно дуже хвилювалася: поправляла зачіску, переставляла тарілки й кидала на Ганну вичікувальні погляди.
— Як справи з документами, Ганночко? — запитала вона, розливаючи чай по чашках. — Ніяких проблем?
— Ні, наступного тижня завершимо.
— От і добре! А то знаєш, які зараз бюрократи… процес можуть затягнути на місяці. Та ще й на рівному місці.
Петро Іванович сів поруч із сином і почав намазувати хліб маслом.
— Роман розказував, що успадкована квартира в гарному районі. Трикімнатна?
— Так, — кивнула Ганна. — Метро поруч, інфраструктура розвинена.
— Ну це ж чудово! — сплеснула руками Марія Петрівна. — Нарешті ви зможете жити нормально, а не в цій маленькій клітці. Скільки можна молодим людям тіснитися!
— Мамо, ми поки не вирішили, переїжджати чи ні, — втрутився Роман. — Може, вигідніше житло здавати.
— А що тут вирішувати? — здивувався батько. — Звичайно, переїжджати. Орендна плата — це ж гроші на вітер! Ці кошти краще накопичувати на щось інше!
Ганна мовчки пила чай і відчувала, як розмова поступово набуває потрібного свекрам напрямку. Вони говорили про спадщину так, ніби вона належала не особисто їй, а родині загалом.
— До речі, про орендну плату, — свекруха поставила чашку й подивилася на Ганну. — А дача в тітки теж добра?
— Звичайна. Будинок, ділянка, лазня.
— Ну й чудово! Петре Івановичу, пам’ятаєш, ми з тобою мріяли про будиночок за містом? Тут, звісно, непогано, але ділянка маленька, та й будинок уже старий.
Ганна зрозуміла, на що натякає родичка, але мовчала. Роман натхненно кивав, підтакуючи матері.
— І ще ж гаражі є, — продовжив свекор. — Їх можна продати чи теж здавати. Гаражі в Києві непогано йдуть.
— Роман казав, що ще й вклади є, — не стрималася Марія Петрівна. — Мабуть, тітка все життя відкладала, бідолашна. Зате тепер Ганночці життя влаштувала.
Невістка поперхнулася чаєм.
— Ви знаєте, — промовила Ганна, намагаючись говорити спокійно, — я поки не планую ніяких кардинальних змін. Хочу спокійно оформити документи, розібратися з податками, а потім уже думати.
— Звичайно, звичайно! — закивала Марія Петрівна. — Поспішати не треба. Але й затягувати теж. А то раптом якісь далекі родичі оголосяться, почнуть права заявляти.
— Мамо, там усе чисто, — заспокоїв її Роман. — Заповіт складено правильно, інших спадкоємців немає.
— Слава Богу! — полегшено зітхнула свекруха. — А то знаєш, скільки зараз судових справ через спадщину. Люди роками сперечаються, а в результаті все юристам дістається.
Петро Іванович відсунув порожню тарілку й склав руки на животі.
— Ганно, скажи, а ти плануєш допомогти Андрійкові та Олені? — несподівано запитав він.
Невістка завмерла з чашкою в руках.
Андрійко — це молодший брат Романа, який третій рік не міг знайти постійну роботу й жив із дружиною та дитиною в однокімнатній квартирі в її батьків.
Олена — сестра чоловіка, яка недавно розлучилася й сама виховувала двох дітей на зарплату вчительки.
І тепер, на думку свекра, вона мала їм допомогти…
— У якому сенсі допомогти? — обережно перепитала Ганна.
Марія Петрівна й Петро Іванович переглянулися. Роман напружено дивився в одну точку, явно розуміючи, до чого веде розмова.
— Ну як у якому, — розвів руками свекор. — Андрійко з Наталею тісняться в тещі, він ніяк нормальну роботу знайти не може. А в Олени взагалі скрута… аліменти мізерні, орендоване житло дорожчає. Якби їм трошки допомогти з нерухомістю…
— Петро Іванович правий! — підхопила свекруха. — Ми не про великі суми говоримо. Ну, дай Боже, твоя квартира коштує чимало. Андрійкові треба дати на перший внесок за іпотекою, Олені теж… вона однокімнатну в спальному районі купить. У дітей хоч свій дах над головою з’явиться!
Невістка повільно поставила чашку. У горлі пересохло.
— Ви зараз серйозно говорите?
— А що такого? — здивувався Петро Іванович. — Ми що тебе до благодійного фонду записуємо? Для близьких просимо! Тітка твоя була чужа для наших дітей, а ти для них рідна. Але впевнений, що твоя тітка сама б так захотіла… щоб допомога була.
— Петре Івановичу, тітка Оксана заповіла спадщину мені, — Ганна намагалася говорити спокійно. — Не нам із Романом, а особисто мені.
— Ну формально так, — погодилася Марія Петрівна. — Але ви ж родина! У вас спільний бюджет, спільні плани. І потім… Роман стільки років на тебе працює, забезпечує. Невже він не має права голосу?
Жінка відчула, як по спині пробіг холодок.
«Роман на тебе працює»… це була відверта неправда.
Вона працювала графічним дизайнером на фрілансі, і її доходи становили майже половину сімейного бюджету. А в останні місяці, коли в чоловіка скоротили премії, вона заробляла навіть більше.
— Ганно, ти не думай, що ми нахабні, — втрутився Роман. — Але батьки праві. Андрійко справді в складній ситуації, а Олена одна з дітьми. Якщо ми допоможемо, вони стануть на ноги. Дай Боже, потім усе повернуть.
— Повернуть? — Ганна недовірливо подивилася на чоловіка. — Андрійко за п’ять років ні разу не повернув позичені в нас гроші. Навіть невелику суму на день народження сина.
— Це дрібниці, — відмахнувся Петро Іванович. — А тут мова про житло. Це серйозна мотивація, він почне працювати інакше!
— І потім, — додала свекруха, — тобі це нічого не коштує! Усе одно коштів багато, на всіх вистачить. А племінники потім дякуватимуть, що тітка Ганна допомогла їм у скрутну хвилину.
Невістка встала й відійшла до вікна.
— А якщо я відмовлюся? — запитала вона, не обертаючись.
Запала незручна пауза. Марія Петрівна голосно поставила чашку на блюдце.
— Ну що ти кажеш, Ганночко, — натягнуто засміялася вона. — Звичайно, не відмовиться. Ти ж така добра й чуйна людина.
— Ганно, — чоловік підійшов і поклав руку їй на плече. — Про що взагалі мова? Ми ж родина. Що в одного, те й у всіх.
Ганна розвернулася й подивилася в очі чоловікові. В них не було сумнівів: він щиро не розумів, чому вона вагається. Для нього було природним поділитися з рідними, особливо коли йшлося про «легкі» кошти.
— І скільки ще у вас нужденних? — запитала вона. — Окрім Андрійка та Олени.
— Та нікого більше, — поспіхом відповів свекор. — Ну можете нам із мамою на квартиру додати, ми давно придивляємося однокімнатну біля поліклініки. Але це не терміново, можемо зачекати.
— А! І ще допоможіть Романовій двоюрідній сестрі в Харкові, — спохопилася Марія Петрівна. — Ірина давно просила позичити на лікування чоловіка. Але там сума невелика, тисяч триста.
Ганна відчула, що починає втрачати самовладання. Список нужденних родичів ріс на очах, а її спадщина в їхньому уявленні вже перетворилася на якийсь спільний фонд допомоги родині.
— Я хочу додому, — сказала вона.
— Ганно, ми ж тільки приїхали, — розгубився Роман. — Мама обід приготувала.
— Я хочу додому. Зараз.
Марія Петрівна стиснула губи, а свекор незадоволено похитав головою з виглядом розчарованої людини.
В електричці подружжя їхало мовчки. Роман сидів похмурий, час від часу кидаючи на Ганну докірливі погляди. На півдорозі він не витримав.
— Що на тебе найшло? — прошипів чоловік, озираючись на інших пасажирів. — Влаштувала сцену на рівному місці.
— На рівному місці? Твоя родина вже розподілила мою спадщину по родичах, а я, на твою думку, роблю з мухи слона?
— Вони ж не вимагали, а просто запропонували допомогти близьким людям. Що в цьому поганого?
— Романе, це мої кошти! Заповіт складено на моє ім’я.
— Формально так. Але ми чоловік і дружина, у нас спільне майно. Чи ти збираєшся жити окремо від мене?
В його голосі пролунала явна погроза, хоча він, мабуть, сам цього не усвідомлював.
Ганна відвернулася до вікна й почала рахувати опори ліній електропередач, що пропливали за склом.
Дома чоловік увімкнув телевізор і демонстративно переключився на футбол, показуючи, що більше не бажає розмовляти.
Жінка зачинилася у ванній і подивилася на себе в дзеркало. В відображенні вона побачила сумне обличчя тридцятирічної жінки. Тітка Оксана завжди казала, що Ганна схожа на свою маму: характером спокійна, але з твердим стрижнем усередині.
Цікаво, куди поділася її гордість?
Наступного дня Роман пішов на роботу, так і не вибачившись за вчорашнє.
Дружина сиділа з ранковою кавою й переглядала документи про спадщину. Квартира тітки справді коштувала чимало, дача — ще додатково, плюс гаражі та вклади.
Сума, яка могла кардинально змінити її життя.
Задзвонив телефон.
— Привіт, Ганно, — у слухавці пролунав невпевнений голос шурина. — Як справи?
— Нормально.
— Не буду ходити навколо. Мама розповіла про твою спадщину. Вітаю. Тітка в тебе молодець була.
Ганна промовчала, чекаючи продовження.
— Я тут подумав… — Андрійко забарився. — У нас дуже складна ситуація з житлом. Наталя вже втомилася тіснитися в своїх батьків, а Тимко підростає, йому потрібна своя кімната. Мама казала, що ти могла б допомогти з першим внеском за іпотекою.
— Мама казала?
— Ну так. Сказала, що ви вчора обговорювали це питання. Я розумію, що кошти немалі, але ми обов’язково повернемо. Я ж скоро влаштуюся на нормальну роботу, уже кілька співбесід пройшов.
Ганна згадала, скільки разів за останні три роки чула цю фразу.
— Андрійку, я поки не ухвалила жодних рішень щодо коштів. Не знаю, що тобі відповісти.
— А… ну так, звісно. Я просто подумав, що треба обговорити це заздалегідь. А то іпотечні ставки ростуть, скоро ще дорожче буде.
Після розмови з шурином подзвонила Олена. Її прохання було сформульоване ще прямолінійніше: потрібні кошти на однокімнатну квартиру, діти не можуть більше жити в орендованому житлі, навчальний рік почався, потрібна стабільність.
— Я розумію, це великі кошти, — говорила зовиця. — Але ти ж знаєш мою ситуацію. Колишній чоловік аліменти платить нерегулярно, школа, гуртки, одяг… усе дорожчає. А тут така можливість з’явилася! Нарешті зможу вирішити житлове питання!
До обіду з’явилася свекруха.
— Ганночко, як справи? Вчора ти засмутилася, ми не хотіли тебе образити. Просто подумали, що тобі буде приємно допомогти родині.
— Маріє Петрівно, я ще не вирішила, що робитиму зі спадщиною.
— Звісно, дитинко, ніхто тебе не квапить. Але ти подумай… така можливість випадає раз у житті! Можна всіх обдарувати… і самій добре жити, і рідним допомогти. А то потім шкодуватимеш, що пропустила шанс зробити добру справу.
Ввечері Роман приніс букет троянд. Він явно хотів примирення.
— Вибач за вчорашнє, — сказав чоловік, цілуючи Ганну. — Я подумав… може, батьки справді надто наполегливо поводилися.
— Може й так.
— Але по суті вони праві, Ганно. У нас є шанс допомогти близьким людям. Хіба це погано?
Дружина взяла вазу для квітів і почала підрізати стебла троянд.
— Романе, скажи чесно. Ти справді вважаєш, що я зобов’язана ділитися спадщиною з твоєю родиною?
— Не зобов’язана, звісно. Але це був би гарний вчинок. Згодна!
— А якщо я відмовлюся?
Він помовчав, обдумуючи відповідь.
— Я буду розчарований. І батьки теж. Вони розраховували на нашу допомогу.
— Тобто рішення вже ухвалено за мене?
— Ганно, про що ти? Звісно, рішення за тобою. Просто ми всі сподівалися…
Ганна поставила вазу з квітами на стіл і подивилася на чоловіка. В його очах читалася впевненість: він не сумнівався, що в результаті отримає бажане. Як завжди.
Вранці рішення визріло саме собою, наче плід, який нарешті впав із гілки.
Дружина встала раніше за Романа, заварила каву й сіла за стіл із документами.
Чоловік з’явився на кухні за пів години, звично чмокнув дружину в макушку й потягнувся до кавоварки.
— Романе, присядь. Хочу тобі дещо повідомити.
Він здивовано подивився на Ганну, явно відчувши недобре.
— Я ухвалила рішення щодо спадщини. Нікому з твоїх родичів коштів давати не буду.
Роман завмер із чашкою в руках. Кілька секунд він переварював почуте, потім повільно сів за стіл.
— Ти жартуєш?
— Ні.
— Ти справді вирішила забрати все собі?! — він аж зблід, в очах було все: жадібність, злість і страх. — Ганно, ну ти подумай! Ми ж говорили…
— Говорили ви. А я слухала.
— Але це ж наші близькі люди! Андрійко, Олена, батьки… вони розраховували на допомогу!
— Я не банкомат для твоїх нужденних родичів, — спокійно відповіла Ганна. — Якщо хочеш їм допомогти, бери кредит сам.
Чоловік різко встав, ледь не перекинувши стілець.
— Та ти що, з глузду з’їхала? Який кредит? Під які відсотки? У мене зарплата невелика!
— А в мене була зарплата нуль, коли твій брат просив кошти на машину. І ти тоді сказав, що родина важливіша.
— То зовсім інша справа була!
— Так? А чим?
Роман гасав по кухні, шукаючи аргументи.
— Ганно, ну це ж наші кошти! Ми чоловік і дружина, у нас спільне майно!
— Спадщина, отримана під час шлюбу, згідно закону, є особистою власністю спадкоємця, — чітко промовила Ганна. — Я вчора консультувалася з юристом.
Чоловік зупинився й витріщився на неї. В його погляді було таке здивування, ніби він бачив дружину вперше.
— Ти… ти вже до юриста ходила?
— Ходила. І ще дізналася багато цікавого. Наприклад, що половину наших поточних доходів становить моя робота, а іпотеку на цю квартиру ми могли б узяти тільки під мої документи, бо в тебе погана кредитна історія.
— До чого тут це?
— До того, що твоя мама казала, ніби ти мене утримуєш. А виходить, усе навпаки.
Роман сів назад і провів руками по обличчю.
— Ганно, я не розумію, що на тебе найшло. Ми ж нормально жили, плани будували…
— Ваші плани. На мої кошти.
— Це ж не твої кошти! Ти їх не заробила!
— Але й не твої теж. І не твоєї родини. Тітка Оксана заповіла спадщину мені, бо вважала мене гідною. А твоїх родичів вона взагалі не знала.
Ганна встала й прибрала чашку в мийку.
— Я переїжджаю до тітчиної квартири наступного тижня. Документи оформлені, ключі отримаю завтра.
— А як же я?
— А що ти? Переїжджай до батьків, вони точно зрадіють.
— Ганно, ти не можеш так вчинити! Ми ж одне ціле!
— Одне ціле? — Ганна повернулася до чоловіка. — Одне ціле — це коли інтереси спільні, коли один за всіх і всі за одного. А в нас що? Твої родичі сидять без коштів… це моя проблема. Твоя мама хоче нову квартиру… це я маю платити. Твій брат не може знайти роботу… хай Ганна допоможе. А коли моя подруга просила позичити на лікування собачки, ти сказав, що це дурниця. Хіба не так було?
Роман мовчав. В його очах повільно згасала надія на те, що дружина ще передумає.
— І що тепер? Розлучення?
— Я не проти.
— А якщо я не захочу?
— Для шлюбу потрібні двоє.
Ганна взяла сумку й рушила до дверей.
— Я пішла оформлювати переїзд. Ввечері заберу речі.
— Ганно!
Вона обернулася на порозі.
— Батьки будуть у відчаї, — розгублено пробурмотів Роман.
— Хай будуть. Це їхнє право.
Через три місяці Ганна сиділа в кафе поруч зі своєю новою роботою. Вона відкрила невелику дизайн-студію на кошти від продажу одного з гаражів. Справи йшли непогано, клієнти з’являлися, а головне, кожний ранок вона прокидалася з відчуттям, що життя належить їй самій.
Роман дзвонив перші тижні, просив зустрітися, поговорити. Але в його словах досі не було розуміння: він пропонував компроміси, запевняв, що батьки більше не втручатимуться в їхнє сімейне життя.
Ганна слухала й розуміла, що чоловік, із яким вона прожила три роки, досі не збагнув головного… справа була не в коштах, а в повазі.
Тітка Оксана, виявляється, знала, що робила, коли складала заповіт. У її паперах жінка знайшла листа:
«Мила моя, якщо ти це читаєш, значить час настав. Не дозволяй нікому вирішувати за тебе, як жити й що робити. Кошти — це свобода вибору. Вибирай мудро».
Справедливість, подумала Ганна, буває різною. Іноді вона приходить у вигляді спадщини, а іноді у вигляді сміливості сказати «ні» тим, хто вважає тебе зобов’язаною ділитися тим, що їм не належить, просто тому, що вони цього хочуть.
Головна картинка ілюстративна.
