Після п’ятиденної відсутності світла, тепла, води і зв’язку, нарешті дають електрику. Не знаю на скільки з’явилось. Біжу одразу в п’ять місць: вмикати насос аби набрати води, заправляти пралку, ставлю на зарядку одразу усі гаджети і розкриваю ледь не плачучи морозильну камеру від ковдр, якими її накривала, аби м’ясо, яке запасали усе літо на зиму не розморозилось.
Двійнята прокидаються і не отримавши звичної уваги від мами починають голосно ревти в два голоси, намагаючись перекричати одне одного.
І тут посеред усього цього галасу і біганини я чую характерний дзвінок свого телефону. Ледь не підстрибую від несподіванки і біжу до ще нещодавно такого дорогого геть непотрібного шматка пластику. Так і є Ліда з Канади. Напів-лежачи, тримаючись однією рукою за батарею, аби не впасти носом до килима, адже єдина вільна розетка під диваном, а шнур у зарядного пристрою зрадницьки малий, беру трубку:
— Алло! – чую радісний голос найкращої подруги, куми і двоюрідної сестри в одному, – Ти чого слухавку так довго не береш? Чим так зайнята, що три дні не підходила до телефону?
Я одразу пригадую гору пелюшок і повзунків, які потрібно було прати вручну з мінімальною кількістю води, адже в селі, як виявилось води в криницях уже немає, а підвозили воду лиш один раз на день і могла я набрати лиш 40 літрів. А що таке сорок літрів коли у тебе шестимісячна двійня?
Згадую стару плиту, яку “розконсервувала” в літній кухні, адже в домі уже давно все на електриці. Вона нещадно димить, але ж їсти десь готувати потрібно? Тому я бігаю, як гірська лань між літньою кухнею і хатою в якій діти. Намагаючись роздвоїтись і навчитись не дихаючи готувати їсти і водночас прати речі і наглядати за дітьми. А допомогти нема кому – чоловік в рейсі.
А й дійсно, чим то я усі ці дні займалась?
— Що світла не стало? – чую знову її веселий дзвінкий голос після того, як я їй усе розповіла, – О-у-у-у! То в вас там романтика прямо? То, що, – запитує сміючись, – через дев’ять місяців ти мені ще двох племінничків подаруєш?
Ліда після закінчення школи одразу на заробітки поїхала. Спочатку Польща, а потім вийшла заміж у Канаді. Приїздила тричі на рік. Завжди засмагла, весела і впевнена в собі. У чоловіка кілька готелів на одному з відомих у Канаді курортів. Ліда може дозволити собі працювати, або не працювати. Спокійне і забезпечене життя давно стерло з пам’яті “реалії” її колишнього життя.
— Ну? – запитує Ліда з-за океану. – Коли ж ви вже там переможете? Я шашлику хочу. Ніяке барбекю і стейки в ресторанах не зрівняються з шашликами, які твій чоловік готує.
Це був останній цвях, їй богу. Я сиділа з двома дітьми в абсолютно темній хаті без світла, води, зв’язку. Готувала їсти забігаючи у літню кухню де диму було так густо, що й не видно нічого. Намагалась заспокоїти двох дітей, які у темну пору ну ніяк не хотіли заспокоїтись у незвично темній хаті. Не знаю й досі, як там мій чоловік і як узагалі справи в цілому світі і чую про “шашлики”?
— А ти хоч зараз приїзди. – кажу, – Тільки заїжджай зі сторони Харкова, чи Херсона. Там, кажуть і “шашлику” багато і заодно спитаєш, чи вже перемогли. А зараз вибач, у мене часу немає. Піду м’ясо маринувати. – і вимкнувши зв’язок біжу набирати у бочки води, водночас вмикаючи пралку, виймаючи пилосос і заспокоюючи дітей.
Не розмовляє тепер зі мною. Образилась. Бачте, я гумор не розумію, та й ще й купу “неприємного” їй наговорила.
А й справді, чого б то мені “гумору” не розуміти?
Євгенія Т.
07,11,2022
Головна картинка ілюстративна.
