Сорок не святкують з розмахом, але Оксана була певна, що гості прийдуть. Звичайно, що всі рідні нагадали їй про те, що таку дату не святкують і в чергове вкололи за машину.
Тому всю свою лють жінка виміщала на товченій картоплі.
На кухні було душно від пари. Оксана витирала чоло тильною стороною долоні, переставляючи тарілки з оселедцем ближче до краю столу. На плиті ще доходила курка, а в холодильнику чекав торт, на який вона згаяла цілу ніч. Віктор зайшов на кухню, поправив сорочку.
— Скоро будуть. Ти як?
— Спина ниє, — коротко відповіла Оксана. — Допоможи з напоями.
— Зроблю.
Першими прийшли батьки Віктора, потім підтягнулися куми, родичі, батьки Оксани та свекри. Вітали спокійно, дарували практичні речі: набір рушників, сервіз. Коли за столом уже сиділо восьмеро людей, у двері подзвонили. Це була Ірина, двоюрідна сестра Оксани, зі своїм чоловіком Сергієм.
Оксана вийшла в коридор, розгладжуючи фартух.
— Проходьте, ми якраз сідаємо.
Ірина кивнула, знімаючи плащ. Вона мовчки пройшла до кімнати, стала біля порога і почала роздивлятися стіл. Її погляд затримався на піалі з червоною ікрою.
— Ого, — нарешті витиснула Ірина. — Жируєте.
— Та ну що ти, Ювілей все-таки, — тихо сказала Оксана.
— Та я бачу. Аби мені позичити, то грошей не було, а тут ікра ложками.
За столом на мить стало тихо. Віктор кашлянув.
— Сідайте, — запросив він. — Місця вистачить.
Розмова спочатку не клеїлася. Гості жували салати, обговорювали погоду та ціни на опалення. Але Ірина не вгамовувалася. Вона ледь торкнулася виделкою гарячого.
— Оксана, а штори нові? — запитала вона, примружившись.
— Місяць тому повісили, — відповіла іменинниця.
— Дорогі, мабуть. А мені казала, що копійки зайвої немає.
— Іро, ми машину в кредит взяли, — подав голос Віктор. — Кожна гривня на ліку.
— Та я бачу, як вона розписана, — втрутилася мати Ірини, Надія Петрівна. — Коли Іра просила двісті тисяч перехопити на автівку, ви сказали «немає». А тепер дивлюся — і штори, і столи валяться.
Мати Оксани, Віра Петрівна, відклала виделку.
— Надіє, ти що починаєш? Діти самі заробляють, самі витрачають. Чого ти в їхню кишеню лізеш?
— Я не лізу, я на справедливість дивлюся, — відрізала Надія Петрівна. — Рідня так не робить.
— А де твоя кров була, коли Оксана в лікарні лежала три роки тому? — запитала Віра Петрівна. — Хтось хоч яблуко приніс?
Сімейні спогади почали розгортатися швидко, виходячи за межі кредиту на машину. Старі образи виринали на поверхню, як олія на воді.
— Ой, не треба мені про лікарні! — Надія Петрівна підвищила голос. — Ви завжди були самі собі на умі. Мама з татом тобі лишень і помагали. Згадай на чиї гроші ти будувалася?
— Ми будували на свої, — твердо сказала Віра Петрівна. — І нікого не просили нам цеглу тягати.
— Ну звісно, горді дуже. А мама до мене скільки разів прибігала, щоб я курку чи ногу дала, бо нема з чого майстрам варити? Хто мені те віддав? Коли ж ми тебе попросили помогти на дах назбирати, то ти забула мою доброту!, – гнула своє Надія Петрівна.
— То через це ти мені тоді не помогла?, – насупилася Віра Петрівна, – Я тоді прибігла, попросила: «Надю, хай твій Петро підсобить, бо в нас снігу нападало надах, він валиться». А ти що сказала? «У Петра спину вхопило, не може».
— Бо його справді вхопило! Він розігнутися не міг, ми лікаря викликали.
— Та ми бачили, як його вхопило, — єхидно вставила Оксана. — Наступного дня на свій дах ліз сніг чистити. Своїх рятував, а на сестру плювати.
— Бо дах міг впасти на голову дітям! — вигукнула Надія Петрівна. — Петро на уколах повзав по тій стрісі. А ви тільки й чекали, щоб у нас щось завалилося.
Оксана з гостями тільки голови повертали в ту чи іншу сторону в цьому словесному пінпонзі між двома сестрами. Було зрозуміло, що святкового настрою нема не лише в іменинниці.
— Мамо, тітко Надя, давайте не зараз, — спробувала вона втрутитися.
— А коли? — Ірина глянула на сестру. — Ти теж така сама. «Грошей немає, ми бідні». А самі на «японці» їздите. Тобі не соромно перед Сергієм? Він на старій «Ладі» деталі щотижня міняє, а ви навіть позичити не могли.
— Іро, ми взяли позику і тепер працюємо аби все вчасно погасити, — вкотре повторила Оксана. — Візьми сама попробуй. А тоді казатимеш.
— Брехня це все, — відрізала Надія Петрівна. — Просто жадібність. Як була ти, Віро, куркулем, так і дочку виховала.
Віра Петрівна встала. Її руки тремтіли.
— Знаєш що, Надіє? Вимітайся. І ти, Іро, теж. Йдіть збирайте на машину самі.
— О, вже виганяють! — Ірина теж піднялася. — Пішли, Сергію. Тут нам не раді. Багатії в кредитах.
Вони пішли швидко. У коридорі ще довго було чути грюкіт взуття та невдоволене бубоніння Сергія. Коли вхідні двері нарешті зачинилися, у кімнаті запала важка тиша. Чути було тільки, як цокає годинник на стіні.
Оксана глянула на торт, який так і залишився не розрізаним.
Мати Оксани сіла назад на стілець і закрила обличчя руками. А тоді глянула на доньку:
– Я ж тобі казала, що святкувати сорокаріччя – то погана прикмета? Бачиш, що сталося?
– Мамо, ми вперше за стільки років вирішили купити щось для себе, ні у кого з вас пороги не оббивали. Все своїми силами. Чого ви просто не можете за нас порадіти?
– Бо так не можна! Не можна купувати собі дорогу машину, коли в твоїх родичів такої нема. Що тут не зрозумілого?
– Ми мали купити вживану?
– Так, – схвально кивнув і батько Оксани, – вживану якби купили, то ніхто б вам і слова не сказав. А то захотіли показатися і наробили в родині клопоту. Як нам тепер помиритися всім? Ви про це думали?
З такими словами гості мовчки й розійшлися. Торт так і стояв не розрізаний. Віктор підійшов до дружини і поклав руку їй на плече. Оксана не плакала. Вона просто почала збирати брудні тарілки, на яких залишилася недоїдена червона ікра.
Вона не розуміла, чому ніхто з присутніх не став на їхній бік? Всі ж близькі люди і ніхто не порадів за них. Чому так, як ви гадаєте? Невже батьки праві?
