Порада.
— Ох, боюсь, я не протягну більше з дружиною! — До робочого кабінету влетів захеканий 35-річний маркетолог Ігор, — З самого ранку пиляє! Дістала мене до чортиків!
— Та ви ж не так давно одружені — обернувся до нього колега.
— П’ять років! — Ігор нервово зняв із себе шарф і пальто, — П’ять років із ненормальною!
— А навіщо ти тоді одружився?
Бідолашний обернувся:
– Я не знав, що вона така!
— Як це, не знав.
— Ні! Перші три-чотири роки вона була янголом. Моя Анюта. А останній рік – це просто в голові не вкладається! Аня перетворилася на фурію! Все їй не так, не подобається! Бо бачте, пасту я не закриваю, одяг вішаю на стільці, шкарпетки розкидаю. Ніби раніше було інакше! А ось це її: «Ти мене не кохаєш!» — Ігор ляснув себе долонею по чолі, — Звичайно, після нескінченних претензій мені взагалі на неї дивитися не хочеться! Але я скажу тобі більше, коли починаю її обіймати, вона робить такий вираз обличчя, ніби я брудню її! Ну, як із нею жити?!
У кабінет без стуку увійшов начальник.
— О, Денисе Андрійовичу! — Зрадів колега, — Вітаю! А розкажіть Ігореві, як ви налагодили сімейне життя. Йому зараз це дуже потрібно.
Керівник потис руки обом чоловікам. Між ними були дружні стосунки. Підлеглі виконували свою роботу відповідально, і в Дениса Андрійовича ніколи не було до них претензій, навпаки, він часто радився з ними з поточних питань. Крім того, в останній рік усі троє час від часу почали виїжджати разом на риболовлю, де чудово проводили час, що практично робило їх друзями.
— А що сталося? – поцікавився начальник.
— Я готовий розлучитися! – сердито відрапортував Ігор. – І думаю, тут уже нічого не виправиш.
— Дрібниці, — підбадьорливо поплескав його по плечу старший товариш, — Завжди можна все виправити. Якщо тільки дружина не захопилася іншим.
— О ні! Але жити з нею в жодному разі неможливо. Характер зіпсувався так, що сили немає!
— Розумію, — підтримав Денис Андрійович, — Вона стала нервова? У мене також таке було. Я страшенно її дратував. І вона мене. Ми щодня лаялись. Я теж думав розлучатися.
— І що ж?
— Подумав про дітей, про родичів, соціальний статус… і знайшов інший спосіб.
— Та не тягни, Денисе Андрійовичу, — засміявся колега.
— Справді, який спосіб? – поцікавився Ігор.
— Маленька радість на стороні, — загадково посміхнувся начальник.
— Тобто? Інша чи що?
— Віддушина, — пояснив шеф, — Ми зустрічаємося з нею кілька разів на тиждень. І кожна зустріч – це маленьке свято. Ніночка мене кохає, і я її теж, та голови, звичайно ж, не втрачаю, Зрештою, я роблю це заради збереження сім’ї.
— Ви ходите до іншої заради збереження сім’ї? — здивувався Ігор, — А хіба не навпаки?
— Звичайно! З Ніною я отримую масу позитивних емоцій, — продовжував Денис Андрійович, — Спочатку приходив до неї злий і втомлений від сварок з дружиною, а йшов завжди умиротворений і задоволений. Ніна вміє заспокоїти. Незабаром мене взагалі перестали хвилювати претензії дружини, і вона, бачачи, що я не відповідаю, а, навпаки, намагаюся якось пом’якшити ситуацію, теж потроху заспокоїлася. Тепер живемо душа в душу. Не сваримося. А навіщо? Я задоволений. Вона також. Приходжу додому, хочеться зробити їй щось приємне, допомогти, наприклад, помити посуд. Іноді приношу їй квіти. Дружина щаслива.
— Розважаєтеся з одною, а квіти носите інший? – весело помітив колега.
— А як же! Я все в сім’ю, все в будинок: і дім, і зарплату, і гарний настрій.
Фото ілюстративне.
