— Ти справді збираєшся стояти і дивитися, як вона кидає в мене брудне шмаття? — голос Оксани тремтів, але в очах спалахнув такий вогонь, якого Артем ніколи раніше не бачив. — Подивися на мою сукню! Вона щойно жбурнула в мене цією мокрою ганчіркою, як у якусь наймичку!
Артем стояв посеред вітальні, розгублено переминаючись з ноги на ногу. Його мати, Стефанія Іванівна, підібгала губи, її обличчя перекосилося від удаваної образи.
— Вона просто недбало протерла підлогу в кутах, сину! — вигукнула мати, здіймаючи руки до неба. — Я готуюся до великого свята, а твоя дружина ставиться до моїх прохань так, ніби я її на каторгу вислала. Якщо вона не може якісно прибрати, то нехай переробляє все спочатку!
— Артеме, скажи хоч слово! — Оксана майже благала, вказуючи на мокру пляму на своєму платті, де щойно приземлилася холодна, смердюча ганчірка.
— Оксано, ну… мама просто хвилюється через гостей, — нарешті видавив із себе чоловік, відводячи погляд у бік вікна. — Може, ти справді десь пропустила пляму? Давай не будемо робити з цього сцен. Просто пройдися ще раз по вітальні, і поїдемо додому.
Оксана заціпеніла. У цей момент вона зрозуміла, що в цій просторій трикімнатній квартирі в центрі міста вона завжди була і залишиться чужою.
Все почалося задовго до цієї суботи. Своє власне житло Оксана придбала ще до зустрічі з Артемом. Вона роками працювала провідним архітектором у приватній фірмі, відмовляла собі в подорожах, збирала кожну копійку, щоб нарешті мати свій куточок.
Затишна однокімнатна квартира була її гордістю, її фортецею. Але після весілля виявилося, що сімейне життя — це не лише романтичні вечори, а й щотижневі «паломництва» до свекрухи.
Стефанія Іванівна була жінкою енергійною та владною. Вона мешкала сама після того, як її чоловік відійшов у кращий світ, залишивши їй величезну квартиру. Помешкання було в ідеальному стані, проте свекруха щоразу знаходила причини для візитів молодих.
— Оксаночко, сонечко, ти ж знаєш, мої руки вже не ті, — солодким голосом починала Стефанія Іванівна кожної суботи, ледь вони переступали поріг. — Вікна зовсім посіріли, а пил на шафах просто забиває подих. Ти ж така спритна, допоможи старій жінці.
І Оксана допомагала. Спершу це здавалося природним — виявити повагу до матері коханої людини. Але згодом допомога перетворилася на обов’язок, а прохання — на накази.
Того дня дорога до будинку свекрухи видалася особливо важкою. За вікном авто пропливали київські вулиці, затиті в ранкових заторах. Оксана мріяла про теплу ванну та книгу, адже тиждень на роботі був виснажливим — здавали складний об’єкт.
— Може, сьогодні просто вип’ємо кави і підемо в парк? — тихо запитала вона Артема, стискаючи ручку сумочки.
— Ти ж знаєш, мама чекає, — відрізав Артем, не відриваючи очей від дороги. — Вона вже й меню на наступний тиждень склала, племінниця заміж виходить. Роботи багато.
У квартирі Стефанії Іванівни вже пахнуло не пирогами, а вибілювачем та очікуванням.
— О, нарешті! — свекруха навіть не запропонувала чаю. — Оксано, тримай список. Потрібно вимити всі вікна, вичистити кахлі у ванній та відполірувати паркет. Гостей буде багато, не хочу осоромитися перед родичами.
— Стефаніє Іванівно, це ж робота на цілий день, — спробувала заперечити Оксана. — Я дуже втомилася за тиждень…
— А я все життя працювала! — голос жінки став сталевим. — Артемчику, принеси дружині драбину. І нехай почне з вітальні.
Весь день Оксана провела на ногах. Вона відмивала скло до блиску, відчуваючи, як німіють пальці. Артем у цей час сидів на кухні з матір’ю. Вони весело обговорювали майбутнє весілля, сміялися, переглядали старі альбоми.
Оксана чула їхні голоси, брязкіт порцелянових чашок і аромат свіжозавареної кави, яку їй навіть не запропонували.
Коли сонце почало хилитися до обрію, Оксана закінчила останню кімнату. Її поперек нив так, ніби по ньому пройшовся потяг. Вона зайшла до вітальні, щоб забрати свої речі.
— Я закінчила, — втомлено мовила вона.
Стефанія Іванівна повільно підвелася з крісла. Вона пройшлася кімнатою, демонстративно проводячи пальцем по підвіконню. Потім нахилилася до кутка за шафою.
— Що це? — вона випросталася, тримаючи в пальцях крихітну порошинку. — Це ти називаєш прибиранням? Ти просто розмазала бруд! Ти робиш це навмисно, щоб принизити мене перед гостями!
— Я працювала шість годин без перепочинку! — Оксана відчула, як до горла підкочується клубок гіркоти. — Вимагати більшого — це просто егоїзм.
— Як ти смієш! — обличчя свекрухи налилося червоним. — Ти живеш із моїм сином, ти користуєшся нашими благами, і ти смієш дорікати мені моєю старістю?
Саме тоді Стефанія Іванівна схопила з відра мокру ганчірку, якою Оксана щойно мила підлогу в коридорі, і запустила через всю кімнату. Брудна вода бризнула на обличчя, а мокра тканина прилипла до світлої сукні.
Після того, як Артем пробурмотів своє беззахисне «не робисцен», щось усередині Оксани остаточно обірвалося. Вона витерла обличчя рукою, дивлячись на чоловіка так, ніби бачила його вперше.
— Ти справді вважаєш, що це нормально? — запитала вона пошепки.
— Мама просто емоційна людина… — почав він, але Оксана перебила його.
— Ні, Артеме. Це ти — людина без власної волі. Ти дозволяєш своїй матері ставитися до мене як до прислуги. Ти сидиш і п’єш чай, поки я виснажуюся на її забаганки. І ти навіть не здатен захистити мою гідність, коли в мене летить ганчірка.
— Ти не маєш права так говорити про мою сім’ю! — Артем раптом згадав про свій «авторитет».
— Сім’ю? — Оксана гірко посміхнулася. — Сім’я — це там, де тебе цінують. А тут — театр однієї актриси та її вірного глядача. Знаєш, Стефаніє Іванівно, прибирайте самі. Або найміть професіоналів, гроші ж у вас є, ви просто любите відчувати владу над іншими.
Оксана схопила сумку і, не озираючись, вийшла з квартири. Вона бігла сходами, відчуваючи, як холодні краплі брудної води на одязі обпікають шкіру. На вулиці вона нарешті вдихнула повітря — воно здалося солодким і неймовірно чистим.
Артем прийшов додому лише через кілька годин. Він зайшов у їхню спальню з виглядом людини, яка готова милостиво пробачити «помилку».
— Мама дуже засмутилася, — сказав він, розстібаючи сорочку. — Тобі варто завтра зателефонувати їй і перепросити. Вона плакала.
Оксана сиділа на ліжку біля зібраної валізи.
— Я не буду нікому дзвонити, Артеме. І тобі теж не раджу затримуватися.
— Що це означає? — він завмер, дивлячись на речі.
— Це означає, що цей шлюб був моєю найбільшою помилкою. Я думала, що виходжу заміж за чоловіка, а виявилося — за додаток до маминої квартири. Це помешкання — моє. Я заробила на нього сама. І я більше не хочу бачити тут людину, яка не поважає мене.
— Ти не можеш мене вигнати! Ми ж одружені! — його голос зірвався на високу ноту.
— Можу і вижену. Завтра я подаю на розірвання шлюбу. Можеш повертатися до мами — там якраз потрібно паркет натирати до весілля племінниці. Тобі це сподобається, ви будете разом, і ніхто не заважатиме вашій ідилії.
— Ти пошкодуєш про це! — мовив він, хапаючи свою куртку. — Ти залишишся зовсім сама! Кому ти потрібна з таким характером?
— Краще бути одній, ніж із тим, хто зраджує тебе кожного разу, коли його мама насуплює брови, — спокійно відповіла Оксана.
Коли двері за ним зачинилися, у квартирі запала тиша. Вона була не лячною, а цілющою. Оксана підійшла до вікна і подивилася на нічне місто. Вона знала, що попереду складні розмови, але вперше за два роки вона відчувала себе вільною. Її гідність не коштувала жодних грошей, і жодна ганчірка у світі більше не зможе забруднити її душу.
Головна картинка ілюстративна.
