У моєму серці назавжди закарбувався той день, коли згасло наше сонце — мама. Мені було лише дев’ятнадцять. Вік, коли дівчата мріють про сукні, перші побачення й випускні іспити. Але доля вирішила інакше, скинувши на мої плечі доросле, важке життя. На руках у батька й у мене залишилося троє молодших: десятирічний Сергійко та семирічні близнята Маринка й Олежик.

Батько від горя ніби закам’янів. Він ходив на роботу, мов тінь, а вечорами сидів на кухні, дивлячись в одну точку.

Грошей не вистачало на прожиття, а що вже казати про те аби віддати людям, які нам помагали лікувати маму. Хлопцям треба було купувати взуття, Маринці — шкільну форму, а на столі дедалі частіше з’являлася лише пісна картопля та хліб, узятий у сільському магазині «під запис».

Я дивилася на своїх голодних братиків і сестричку, і в мені щось обірвалося. «Я мушу їх витягти», — повторювала собі щоночі, ховаючи сльози в подушку.

Тоді, в середині двохтисячних, багато жінок із нашого села їхали в Італію. Це здавалося єдиним порятунком. Коли я сказала батькові, що збираюся їхати, він лише важко зітхнув:

— Куди ж ти, доню? Ти ж іще сама дитина… А як же ми тут?

— Тату, якщо я не поїду, ми просто підемо з торбами. Я надсилатиму кожну копійку. Бережи їх.

Мені важко було їхати не лише через них, але й через Романа, мого коханого. Я й так не подобалася його матері, а розлука зробить все інше, хоч Роман і клявся, що буде чекати мене.

Переїзд був важким. Дорога в брудному мікроавтобусі, чужа мова, яка звучала для мене як суцільний шум. Перші місяці в Неаполі я й пригадувати не хочу. Без документів, без знання жодного італійського слова, я хапалася за будь-яку роботу.

Спочатку прибирала багаті будинки, потім мені «пощастило» знайти роботу — доглядати за прикутою до ліжка дев’яносторічною бабусею. Вона мала важкий характер, а я, зачиняючись у ванній кімнаті на кілька хвилин, тихо плакала, кусаючи губи, щоб ніхто не почув моєї слабкості.

Працювала я без вихідних і раз на тиждень телефонувала на пошту аби сказати, що у мене все добре.

— Алло, Сергійку? Мариночко? Ви поїли?

— Так, Оленко! Батько купив курей, як ти гроші передала! Ми суп їли! — дзвенів у відповідь рідний голосок.

У ті хвилини я забувала про втому, про власні мозолі на руках і про те, що сама недоїдаю. Мені платили небагато, але я залишала собі лише мінімум на пачку макаронів та шматок сиру. Усе інше, до останнього євро, передавала автобусами в Україну.

Минали роки. Я вивчила мову, звикла до місцевого ритму. Моя праця почала приносити більші плоди. Я змогла оплатити навчання Сергія в технікумі, купувала близнятам усе необхідне: від сучасного одягу до комп’ютерів, щоб вони не почувалися гіршими за інших у школі.

Але найбільшою моєю мрією був ремонт у хаті. Щомісяця, рік за роком, відмовляючи собі в кожній дрібниці, не купуючи нового одягу, я надсилала тисячі євро додому. Батько наймав бригади, закуповував кольца, блоки, черепицю. Посеред нашого двору обновився красивий, сучасний будинок — із великими вікнами, світлими кімнатами та євроремонтом. Я пишалася цим. Це був пам’ятник моїй молодості, яку я поклала на вівтар родини.

Я мріяла, як житиму тут з Романом, батько буде глядіти онуків, а ми знайдемо роботу в місті.

Але моїм планам не судилося збутися – Роман оженився і у нього одразу ж з’явилася на світ дитина.

Мені здавалося, що щастя мене оминуло і нема більше від мене користі, ніж забезпечувати всім рідних.

Через двадцять років важкої праці на чужині я нарешті вирішила повернутися. Брати й сестра вже виросли, стали на ноги, роз’їхалися по містах будувати власні долі. Батько залишився один у великій, новій хаті. Я відчувала, що мій обов’язок виконано — родина врятована від злиднів, гніздо звите.

Я приїхала додому навесні. Сонце заливало подвір’я, цвіли вишні, які я колись так сумувала в Італії. Нова хата виглядала розкішно. Але щойно я переступила поріг, серце стиснулося від дивного передчуття. На вішалці в коридорі висіла чужа жіноча куртка — яскрава, квітчаста. З кухні доносився запах смаженої цибулі й чужий голосний сміх.

Назустріч мені вийшов батько, помітно зніяковілий, а за ним — Галина, наша сусідка через три хати.

— О, Оленко, приїхала! — вдавано зраділа Галина. — А ми от з батьком обідати збираємося. Проходь, сідай. Тепер я тут за господарку.

Я заніміла. Батько відвів очі вбік:

— Ти вибачай, Оленко… Мені важко самому було. А Галя от… прийшла допомогти, та так і залишилася. Ми вирішили жити разом.

Я дивилася на неї, і в моїй голові піднялася така буря емоцій, яку я ледве могла стримати.

Коли мами не стало, то нам було дуже важко. Я добре пам’ятаю той перший рік без неї. Батько почорнів від горя, ми ходили напівголодні. Про цю Галину тоді в селі знали всі — вона тримала двох корів, продавала молоко, сир, сметану. У неї завжди всього було вдосталь.

Тоді, коли нам, сиротам, була найбільша прикрість, коли ми не знали, чи буде що їсти завтра, ця сусідка навіть літра молока не занесла до нашої хати! Жодного разу не прийшла, не запитала: «Діти, може вам сиру дати? Чи масла?»

Вона проходила повз наш паркан, відвертаючи голову. Бачила, як малі близнята в латаних колготках бігали по багнюці, і слова доброго не сказала.

А тепер? Тепер, коли хата обновлена, моїми мозолями, моїм здоров’ям і моїми сльозами зроблено розкішний ремонт із гарячою водою, паркетом і сучасною технікою — вона тут як тут. Прийшла на все готове. Прийшла жити в нову, чисту, багату хату, до якої не приклала жодного зусилля.

Увечері, коли Галина пішла поратися до курей, я не витримала і сіла навпроти батька:

— Тату, як так можна? Ти згадай, де вона була, коли мами не стало? Вона ж нам літри молока шкодувала занести, коли ми копійки рахували! А тепер вона прийшла господарювати в хату, яку я збудувала?

Батько зітхнув, його руки тремтіли:

— Оленко, то було давно… Що згадувати? Зараз мені на старості років потрібна жінка поруч. Вона готує, прибирає…

— Вона прийшла сюди, бо тут тепло, гарно і є гроші, які я продовжую надсилати! — майже прокричала я. — Чому ж вона не йшла до тебе в стару хату з дірявим дахом? Чому тоді не хотіла допомагати?

Батько промовчав.

Я побула вдома ще два тижні. Галина поводилася як повноправна хазяйка: переставляла мої речі, вчила мене, як правильно готувати, і постійно натякала, що «батькові на ліки теж гроші потрібні з Італії». Я бачила, як вона користується дорогим посудом, який я купувала, як ходить по чистих килимах, і розуміла: людська нахабність не має меж.

Я зібрала валізи й купила квиток назад до Італії. Коли автобус від’їжджав від нашої автостанції, я дивилася на золоті бані церкви й думала про те, як дивно влаштований цей світ. Ті, хто не дав тобі в біді й склянки води, першими прибіжать сідати за твій багатий стіл.

Нехай Галина живе в тій хаті, нехай тішиться чужим добром — Бог їй суддя. Моя совість чиста перед мамою і перед Богом: я виростила дітей, я дала їм майбутнє.

А свій справжній дім, де панує щирість, а не розрахунок, я обов’язково збудую заново. Я в це вірю.