Двері автобуса відчинилися просто посередині велетенської калюжі. На моїх губах так і завмерло «Дякую, щасливої дороги». Ноги в новеньких кросівках миттєво занурилися у коричневу воду по щиколотки, за мною так само хлюпали в воду інші пасажири.
— Ну, Інно, вітаю в реальності, — пробурмотіла я собі під ніс, перекидаючи сумку через плече.
Бабуся Люба зателефонувала ще в середу. Голос у неї був такий лагідний, що я одразу запідозрила неладне. Вона сказала, що купила на ринку якісь неймовірні цибулинки квітів, назви яких не може вимовити, і що їй конче потрібна моя допомога, аби їх посадити, бо спина вже не та. Я, наївна душа, уявила собі пасторальну картинку: ми з бабусею в солом’яних капелюшках акуратно встромляємо квіти в пухку землю, п’ємо чай на веранді й обговорюємо останні новини. Але, знаючи характер своєї бабуні, я десь глибоко в душі здогадувалася, що ці «кілька квіточок» цілком можуть виявитися трьома сотками картоплі, які треба посадити «під лопату», поки погода.
Йти до хати було хвилин п’ятнадцять. Дорога розповзлася, і мені доводилося балансувати на вузьких острівцях сухої трави біля парканів. Раптом позаду почувся гуркіт двигуна. Якась стара іномарка впевнено долала багнюку, здіймаючи брудні фонтани. Я притиснулася до чийогось штахетника, щоб не заляпало пальто. Машина порівнялася зі мною і різко зупинилася, ледь не в’їхавши в глибоку вирву з водою.
Скло з пасажирського боку опустилося.
— Інно? Ти що, пішки від самого повороту теліпаєшся? — з машини визирнуло знайоме обличчя.
Це був Артем. Мій сусід по сходовому майданчику в місті. Він переїхав до нашого будинку кілька років тому, і спочатку я думала, що він черговий нудний айтішник, бо бачила його переважно з рюкзаком для ноутбука і кавою в руках. Потім він почав заходити за всякою дрібнотою: то йому штопор був потрібен, то він не міг розібратися, як працює спільний щиток у коридорі. Я відповідала ввічливо, але дистанцію тримала залізобетонно. Після мого розлучення з Максимом два роки тому, мені хотілося лише одного — щоб мене ніхто не чіпав своїми ревнощами, претензіями та вічним невдоволенням.
Максим міг влаштувати скандал через те, що я затрималася на роботі на десять хвилин, або через те, що хтось поставив мені «лайк» у соцмережах. Тож Артему я свого часу досить прозоро натякнула, що дружба — це максимум, на що він може розраховувати.
— Артеме? — я аж рота роззявила від подиву. — Ти що тут забув? Це ж глухомань.
— Та от, приїхав на запрошення однієї дуже енергійної пані. Сідай, бо зараз кросівки залишаться в цій глині назавжди.
Я не стала відмовлятися. Залізла в салон, де працювала пічка, і з полегшенням витягла ноги з вогкої холоднечі.
— То до кого ти приїхав? — запитала я, обтрушуючи джинси.
— До Любові Петрівни. Ми з нею познайомилися минулого тижня, коли вона до тебе приїжджала. Я допоміг їй донести сумки до таксі, ми розговорилися. Вона сказала, що в неї паркан похилився і кран на кухні капає. А я якраз вихідний мав. От вона й каже: «Приїжджай, синку, я пирогів напечу, допоможеш старій».
Я заплющила очі. Бабуся. Вона була майстром багатоходових комбінацій. Значить, квіточки — це була наживка для мене, а кран — для Артема.
— Вона підступна жінка, Артеме. Ти навіть не уявляєш, у що вплутався, — зітхнула я.
— Та годі тобі. Мені все одно треба було кудись вирватися з квартири. Краще кран лагодити, ніж у монітор п’яту годину поспіль витріщатися.
Ми під’їхали до бабусиного двору. Бабуся Люба вже стояла на порозі, підперезана фартухом, і витирала руки об рушник. Вигляд у неї був переможний.
— О, приїхали! А я вже думаю, чи не застрягли ви там десь у яру. Заходьте швидше в хату, бо чайник уже свистить, — гукнула вона, наче ми з Артемом приїхали разом за попередньою домовленістю.
Усередині було тепло. На столі в кухні вже стояла велика миска, накрита серветкою, з-під якої випирали боки пиріжків. Але бабуся не дала нам розслабитися.
— Так, дітки. Артемку, інструменти в коморі, там на полиці. Подивися спочатку той кран, бо він мені вже всі нерви виїв. А ти, Інночко, переодягайся. Робочий одяг у твоїй кімнаті на ліжку. Треба на городі лад навести, поки сонце світить.
Коли я побачила «робочий одяг» — старі дідусеві штани з начосом і розтягнутий светр — я зрозуміла, що «кілька квіточок» перетворюються на генеральний наступ на цілину.
Вийшовши на задній двір, я побачила масштаб катастрофи. Бабуся не просто купила цибулинки. Вона вирішила перепланувати весь квітник перед хатою і ще «трохи підправити» грядки під зелень.
— Бабусю, ти ж казала — п’ять хвилин роботи! — вигукнула я, беручи до рук лопату.
— Так я ж і кажу: раз-два і готово. Ти молода, в тебе руки міцні. А я поки Артему допоможу кран тримати, — вона хитро підмигнула і зникла в хаті.
Я почала порпатися в землі. Земля була холодна і липка, вона налипала на інструмент, і за пів години я вже відчула, як ниє спина. Десь за годину на ґанок вийшов Артем. Він зняв куртку, залишившись у футболці, і почав порпатися біля паркану.
— Як там кран? — запитала я, витираючи чоло тильною стороною долоні.
— Жити буде. Там прокладка стерлася зовсім. Твоя бабуся намагалася його дротом підв’язати, ледь відкрутив, — він засміявся. — Давай допоможу, що там у тебе?
— Ой, не треба, ти ж гість.
— Давай сюди ту лопату.
Він почав копати з такою впевненістю, наче все життя тільки цим і займався. Ми працювали мовчки хвилин двадцять, а потім я не витримала:
— Слухай, Артеме, чому ти насправді приїхав? Не вірю я в історію про кран.
Він зупинився, сперся на лопату і подивився на мене.
— Інно, я ж тобі казав тоді в коридорі, пам’ятаєш? Ти мені подобаєшся. Але ти так виставила колючки, що підійти було неможливо. А Любов Петрівна… вона просто сказала, що ти дуже самотня. І що тобі треба допомогти відігрітися. Не від морозу, а взагалі.
— Вона занадто багато розмовляє, — буркнула я, але відчула, як щоки стають гарячими.
— Вона просто хоче, щоб ти посміхалася частіше. Ти ж після того розлучення наче в коконі живеш.
— Це безпечно, Артеме. Максим теж спочатку був дуже турботливим.
— Я не Максим, — просто сказав він. — І я не збираюся тебе контролювати. Мені просто приємно бути поруч. Навіть якщо ми при цьому копаємо город у багнюці.
Він знову почав працювати. Я дивилася на його широку спину і раптом спіймала себе на думці, що мені зовсім не хочеться, щоб він зараз пішов.
Вечеряли ми вже в сутінках. Бабуся розставила тарілки, наварила картоплі, дістала солоні огірки. Артем розповідав якісь смішні історії про свою роботу, про те, як він одного разу випадково видалив код, над яким працював місяць, і як йому довелося все відновлювати за ніч. Бабуся слухала, підпираючи щоку рукою, і час від часу підкладала йому найкращі шматки м’яса.
— Ви їжте, їжте, — примовляла вона. — Завтра ще багато роботи. Треба ще в саду гілки обрізати, я сама не дотягнуся.
Я подивилася на неї з підозрою:
— Бабусю, ти ж казала, що тільки на один день нас гукаєш.
— Ой, дитино, ну куди ви на ніч поїдете? Дорогу розвезло, автобуси вже не ходять, а на машині по темному в ту калюжу знову вскочите. Я вже і ліжка постелила. Артемку в залі на дивані, а тебе, Інно, у твоїй кімнаті.
Артем глянув на мене, очікуючи моєї реакції. Я мовчала. Мені було спокійно. Навіть оця бабусина хитрість не дратувала, як зазвичай.
— Добре, — нарешті сказала я. — Лишаємося. Але завтра ніяких нових завдань, крім тих гілок.
Наступного ранку я прокинулася від того, що сонце світило прямо мені в обличчя. Був уже справжній весняний день, з кухні долинав брязкіт посуду. Я вийшла і побачила Артема, який намагався самотужки приготувати яєчню, поки бабуся кудись зникла.
— Доброго ранку, — сказав він, не озираючись. — Твоя бабуся пішла до сусідки по якусь особливу мазь для спини, сказала, що ми самі розберемося.
— Вона невиправна, — я підійшла до плити. — Давай допоможу, бо ти зараз спалиш пательню.
Ми снідали на веранді. Артем накрив мою руку своєю. Його долоня була теплою і шорсткою після вчорашньої роботи.
Я не відняла руку. Навпаки, я розвернула свою долоню і переплела свої пальці з його пальцями.
Бабуся повернулася від сусідки, але, побачивши нас на веранді, не стала заходити, а тихо пішла в сад, щось мурличучи собі під ніс.
Пізніше ми все ж таки обрізали ті гілки. Артем лазив по драбині, а я збирала хмиз внизу. Ми сперечалися, які гілки зайві, а які треба залишити, сміялися, коли на мене посипався трухлявий пил з яблуні. Це був звичайний день, сповнений дрібних справ, але я відчувала, як всередині мене щось нарешті починає тепліти.
Коли ми вже збиралися їхати, бабуся Люба винесла цілу сумку гостинців.
— Отут яйця домашні, тут сир, — вона заштовхувала пакунки в багажник машини Артема. — Приїжджайте через два тижні. Там якраз квіточки твої, Інно, мають проклюнутися.
— Приїдемо, бабусю, — несподівано для самої себе сказала я.
Ми виїхали за ворота. Дорога трохи підсохла, і машина йшла легше. Я дивилася у вікно на голі дерева, на сірі поля, на яких подекуди вже пробивалася перша зелень. У салоні грало якесь тихе радіо.
— Знаєш, — сказав Артем, не відриваючи очей від дороги. — Я радий, що кран поламався саме цього тижня.
— Я теж, — відповіла я.
