Того вечора я сиділа за комп’ютером, намагаючись зосередитися на складному звіті. Раптом пролунав знайомий, наполегливий дзвінок у двері. Я вже знала, хто там. На порозі стояла Світлана, моя сусідка з верхнього поверху, тримаючи в руках порожню скляну банку.
— Ой, Маринко, ти уявляєш? — почала вона з порогу, навіть не чекаючи вітання. — Поставила варити борщ, заглянула в тумбочку, а олії — ані краплі! Ти не позичиш мені трохи? Бо чоловік скоро прийде, а в мене засмажка не готова.
Я подивилася на неї, згадуючи вчорашню «позичену» каву та позавчорашній дитячий крем. Порада мого чоловіка пролунала в голові напрочуд вчасно.
— Світлано, — я лагідно посміхнулася, не відходячи від монітора, — я б із радістю допомогла, але в мене зараз термінове завдання від керівництва. Треба відправити документи протягом десяти хвилин, і я просто не маю часу зараз бігти на кухню, перевіряти запаси й щось шукати. Вибач, будь ласка.
Сусідка на мить заніміла. Її брови здивовано злетіли вгору. Вона звикла, що я — це безвідмовне джерело будь-яких ресурсів.
— Та що там шукати? — невпевнено промовила вона, заглядаючи мені через плече. — Пляшка ж на видному місці стоїть, мабуть…
— Можливо, — так само спокійно відповіла я, повертаючись до клавіатури. — Але я зараз настільки занурена в цифри, що боюся навіть на хвилину відволіктися, щоб не збитися з думки. Зайди іншим разом, добре?
Світлана ще кілька секунд топталася на килимку біля дверей, розгублено покручуючи порожню банку. Вона явно не очікувала такої ввічливої, але твердої відмови.
— Ну добре, — нарешті пробурмотіла вона. — Піду тоді подивлюся, може, в Олени з третього поверху є.
Коли двері за нею зачинилися, я вперше за довгий час відчула не роздратування, а полегшення. Це була моя перша маленька перемога.
Кажуть, що добрі сусіди — це подарунок долі. Коли ми з чоловіком переїхали в цей новий будинок, я щиро сподівалася на приязні стосунки з оточуючими.
І спочатку все виглядало саме так. Світлана, яка мешкає прямо над нами, здавалася милою та товариською жінкою. Ми познайомилися, коли обидві були при надії.
Спільні теми про майбутнє материнство, вітаміни та вибір візочків зблизили нас. Вона забігала на чашку трав’яного чаю, ми ділилися планами, і я була рада такому спілкуванню.
Проте, як кажуть, чим далі в ліс — тим більше дров. Поступово приємні посиденьки трансформувалися у щось зовсім інше. З часом у мене почало складатися стійке враження, що Світлана сприймає нашу квартиру як безкоштовний цілодобовий магазин, де товари видають без черги та оплати.
Усе почалося з дрібниць. Закінчився пральний порошок? Немає проблем! Можна прибігти з пластиковим лотком і обурено заявити:
— Ти тільки подивися! Завантажила повну машину білизни, натиснула кнопку, а засіб закінчився! Куди він подівся, не збагну!
Дійсно, дивна річ. Або ситуація з ранковою кавою. О сьомій ранку, коли я тільки-но намагаюся прокинутися, лунає дзвінок. Світлана на порозі, вже в іншому настрої — солодким голосом повідомляє:
— Ой, дорогенька, ми з чоловіком вчора закрутилися і забули каву купити. Частуєш сусідоньку?
І так щоразу. Кава, чай, цукор, серветки. Спочатку я ставилася до цього з розумінням, адже в кожного буває забудькуватість. Але коли забудькуватість стає системою, це починає насторожувати.
Коли в обох з’явилися малюки, ситуація лише погіршилася. Тепер Світлана почала користуватися не лише моїми кухонними запасами, а й «мобільним сервісом». Ми часто гуляли разом у парку з візками. І щоразу повторювалася одна й та сама сцена.
— Ой, сонечко, я забула взяти запасний підгузок! Можна в тебе перехопити один? — питала вона, хоча я бачила, що її сумка для немовляти виглядала підозріло легкою.
Потім йшли в хід вологі серветки, питна вода для дитини, навіть одноразові пелюшки. Навіщо обтяжувати себе зайвими речами, якщо в Марини завжди все зібрано за списком і з запасом?
Окремою категорією були медикаменти. Хіба можна відмовити, коли в дитини сусідки піднялася температура, а в її аптечці порожньо? Звісно, я давала жарознижувальне.
Але коли подібне повторюється втретє за місяць, виникає питання: чому за цей час не можна було дійти до аптеки, яка знаходиться в нашому ж будинку на першому поверсі?
Нічні візити теж стали нормою. О дванадцятій годині вечора, коли ми вже збиралися спати, Світлана могла завітати, бо в неї розболівся зуб. — Маринко, рятуй! Терпіти не можу, а вдома нічого немає.
Я вже навіть не рахувала нескінченний «харчовий ланцюжок»: цибуля, картопля, морква, буряк, сіль, борошно, оцет, лавровий лист… Здавалося б, хіба мені шкода кількох листочків лаврушки? Зовсім ні! Але коли перед цим до тебе вже забігали тричі за день з різними проханнями, кожний наступний сигнал дверного дзвінка починає викликати нервове тремтіння.
Вершиною «винахідливості» сусідки стала ідея брати іграшки мого сина «на кілька днів для новизни».
— Розумієш, Артемкові вже набридли його машинки, він хоче щось новеньке. Можна ми візьмемо ваш конструктор на вихідні? Дитині ж корисно мінятися! — казала вона з такою впевненістю, ніби пропонувала мені вигідну угоду.
Якщо хочеш оновити дитині ігровий куточок — сходи в крамницю. Але ж наші двері ближче, а головне — там усе видається за «дякую».
Я відчувала, що перетворююся на безкоштовну службу постачання. Це нагадувало гру в одні ворота: вона завжди просить, я завжди даю. Коли ж мені одного разу знадобився ключ для зняття фільтра, Світлана лише розвела руками: «Ой, у нас чоловік усе в гаражі тримає, нічого вдома немає».
Моє роздратування росло, але я не знала, як припинити це, не розпалюючи відкритого конфлікту. Ми все ж таки живемо в одному під’їзді, наші діти спілкуються. Я боялася, що пряма розмова зіпсує атмосферу, і я виглядатиму в очах оточуючих жадібною чи дріб’язковою.
Слушну пораду мені дав чоловік, спостерігаючи за моїм черговим зітханням після візиту Світлани за борошном.
— Маринко, усе геніальне — просто, — сказав він, посміхаючись. — Ти занадто серйозно до цього ставишся. Спробуй відповісти на її простоту аналогічною тактикою. Не треба сваритися. Просто стань «незручною».
Він запропонував кілька варіантів: або казати, що продукту немає (навіть якщо він є), або з ввічливою посмішкою пояснювати, що зараз немає часу шукати, або просто посилатися на власну забудькуватість.
Перший метод — «брак часу» — я випробувала на тій самій ситуації з олією, про яку розповідала на початку. Це спрацювало дивовижно. Світлана пішла, не отримавши бажаного, і, що найголовніше, я не відчула провини. Я ж справді працювала!
Наступного дня вона з’явилася знову. Цього разу їй терміново знадобився пластир — нібито подряпала палець, поки чистила овочі. Я вирішила застосувати тактику «забудькуватості».
— Ой, Світлано, ти знаєш, я навіть не пам’ятаю, чи лишився в нас пластир, — я задумливо потерла лоб, стоячи в дверях. — Останнім часом у мене така заклопотаність, що я взагалі забула, де в нас аптечка лежить після генерального прибирання. Може, він у ванній, а може, в коморі. Зараз зовсім не маю змоги влаштовувати розкопки. Вибач, що не можу дати.
Сусідка топталася на килимку помітно довше, ніж зазвичай. Вона підозріло дивилася на мене, намагаючись зрозуміти, чи я серйозно про проблеми з пам’яттю, чи це вишукане знущання.
Але оскільки я говорила це з найдобрішою посмішкою та абсолютно спокійним голосом, їй не було за що зачепитися. Вона знову пішла з порожніми руками.
Минуло ще два дні. Тиша. Жодного дзвінка, жодного прохання про дрібку солі чи «терміновий» шматочок мила.
Чоловік ввечері, помітивши мій гарний настрій, засміявся:
— Ну що, як там наш «супермаркет»? На переобліку?
— Здається, ми зачинилися на технічну перерву, — відповіла я, наливаючи нам чаю. — Знаєш, виявляється, достатньо просто перестати бути занадто доступною.
Мій чоловік задоволено кивнув:
— От побачиш, ще кілька таких «холостих» візитів, і вона знайде собі інше джерело ресурсів. А ти, нарешті, зможеш жити спокійно, не здригаючись від кожного звуку в коридорі.
Я дуже сподіваюся, що він правий. Найцікавіше те, що Світлана зі мною і вітатись перестала. Проходить повз так, ніби я стала порожнім місцем. От така в мене “подруга”.
Головна картинка ілюстративна.
