Але я одного не розумію – жити з італійцем, привести йому трьох дітей і аж тепер діждатися милості, що він на тобі женився і ти отримала громадянство країни.
Це ж як не треба мати ніякої гідності!
Моя однокласниця Інна була гарною дівчиною і мала купу кавалерів, але все вона думала, що має жити як королева.
– Не хочу я в селі жити. а хочу мати власну квартиру, машину, щоб чоловік мене на руках носив! Щоб виконував кожну мою забаганку!
Ми тільки плечима стенали, бо мріяти можна про будь-кого, але насправді все в житті по-іншому. Ми – прості люди, тому маємо жити так, як можемо, а не якимись фантазіями.
Звичайно, що вона нам кожного кавалера обмовляла, мовляв, як нема у хлопця машини чи квартири, то зась на нього й дивитися.
– Ти хочеш аби в дев’ятнадцятирічного була машина?, – питала я її.
– То навіщо з такими малими ходити?, – питала вона, – Має бути чоловік забезпечений.
Може, вона й була права, але з іншого боку – у мене теж ні машини, ні квартири, то як мені хлопця привабити, якщо йти за її логікою. Навколо дуже багато гарних дівчат і дуже мало забезпечених хлопців. І не факт, що такий багач буде тебе цінувати потім, не раз дорікатиме, що взяв тебе без посагу.
Наші шляхи розійшлися і я мала чим себе зайняти, бо і заміж вийшла, а далі діти. Отак залізу в інтернет, то лиш найближчих друзів та родичів привітаю зі святами.
До неї руки ніколи не доходили, не тому, що я її не любила, а просто завжди посуваєш людей. Які від тебе далеко і не трапляються тобі на очі.
В мене таке буває, що давню подругу як побачу. То вже їй і пишу, і телефоную, в гості ходимо, дружимо, а далі знову затишшя.
І ось якось мені випливає в віконечку «Ви можете їх знати» і я придивилася – таки Інна!
Бачу поруч з нею чоловік, не українець, не красун, але в кожного свій смак. Також поруч вже величенька дитина. Звичайно, що я додалася в друзі та почала розпитувати як вона живе.
Вона відповідала неохоче, бо певно, вже себе бачила італійкою, оскільки писала деякі слова по-італійськи.
Мене це розсмішило – ніби я не знаю звідки ти, що ти переді мною оце викаблучуєшся.
Не хочеш відповідати – не треба. Я й забула, що вона є, бо. Кажу, кожен день наше життя підкидує щось нове.
Ми ще декілька років обмінювалися привітаннями на великі свята і на тому стало.
І ось минулого року я бачу, що Інна в весільній сукні. Яку тримають троє діток. Її діток!!!
Я спеціально проглянула її фото, щоб упевнитися, що це її діти.
І ось вона така щаслива сорокарічна молода, троє діток, коханий її вже геть ніякий. А вона світиться, мов за принца заміж виходить.
А потім знову вигулькує мені її фото, де вона отримує папери на громадянство. І знову така щаслива, що ніби в спадок мільйони отримала.
А я на це все дивлюся і думаю: як то буває за молодості, мрієш про принца і королеву. А через двадцять років тішишся, що тебе таки беруть заміж і чужа країна робить тобі милість та дає громадянство.
Звичайно, що вона в Україні могла мати і кращого чоловіка і краще забезпеченого чоловіка, з її то характером.
А з тих чуток, що я знаю, то її чоловік звичайнісінький собі програміст, яких у нашій країні теж купа, заробляє він не так щоб багато. Але троє дітей таки треба прогодувати.
Вони взяли позику на хату і лиш недавно виплатили, але попереду ще навчання дітей. яке теж дорого обходиться.
Якщо коротко – то ті ж самі проблеми, що й в кожної української родини. То чи вартувало отак себе нести аби в результаті мати те саме, що маю я тільки в іншій упаковці?
Фото Ярослава Романюка.
