Обличчя Ніни Іванівни видовжилось і якось змінилось одразу. Вона все ще не вірила у почуте, адже уявити не могла, що от так може статись. “Я не на довго” – все ще намагалась якось виправити ситуацію вона, але я стояла на порозі і не збиралась зходити із місця.

Від себе скажу, що спершу мені свекруха дуже імпонувала. Така собі весела жінка, трішки з характером, але хто без нього? Ми з нею зідзвонювались часто, базікали по дрібницям, сміялись.

Тоді я не помічала особливостей її характеру, а може вона віртуозно приховувала їх? Саме тому на самому весіллі я була вражена чути від неї щось типу:

— Не знаю, що то за дівчина, але хто таке одягає на весілля? – вказує вона на мою сестру двоюрідну, – Ой, мамо, а той чоловік. Ні, ну в яку епоху від живе, хто носить такі вуса нині? – палець свекрухи показував на мого дядька по матері.

Я пояснила, що то моя рідня і сукня і вуса, що їй не сподобались абсолютно нормальні і взагалі, то близькі і дорогі мені люди, тому чути подібного про них я не хочу:

— З ними ти і сукню собі обирала, так? Чи це мамина із 90-х? – сказала свекруха відходячи.

Далі дісталось від тієї жінки нашим подарункам. Бачте, я завчасно попросила у гостей, аби не несли грошей. Ми хотіли мати пам’ятні подарунки від рідних.

Тож усі дарували техніку і набори посуду. Звісно, все купувалось за моєї згоди і тільки те, що нам було потрібне. Запрошено сто чоловік, тож подарунків було багато.

— Хто дарує парогенератор молодим? – закотила очі свекруха стоячи поруч мене, – не зрозуміло, що праска потрібна? Буде дитина, чим пелюшки прасувати?

— А це що? – ой я не можу – електричний чайник із датчиком температури. Краще б гроші принесли. – продовжувала вона нашіптувати.

Я вже очима показала мамі, що та повинна якось позбавити мене сусідства із свекрухою, тож тато запросив свекруху до танцю. Я видихнула і спробувала забути те, що чула.

Для себе я вирішила, що спілкування із тією жінкою зведу до мінімуму: “Доброго дня і бувайте”. Тричі перехрестилась і подякувала Всевишньому, що квартиру ми орендували у місті, а не в їхньому містечку, бо я б спокою не мала.

Але тут до слова стала моя бабуся:

— Ой скільки вам всього набажали. – мовила бабуся, – Хай усе буде, як люди сказали. Ото я посиділа, подумала і вирішила, що доньці моїй добре живеться. Їду я у її квартиру, а вам свою дарую. Зять у мене надто худий, буду його відгодовувати пиріжками і котлетами.

Гості голосно сміялись, а ми із чоловіком аж підскочили від несподіваного щастя. Підійшли, обійняли бабусю, дякували їй щиро:

— Така радість, ніби вона вам що нормальне вручила, а не дві кімнати у будинку минулого сторіччя. – мовила свекруха звисока.

Нам вона подарувала “родинну реліквію” – сервіз на дванадцять персон. Але не такий дорогий і фірмовий, а зібраний власноруч її мамою із звичайних керамічних чашок, тарілок і салатниць у одному кольорі:

— Бережіть його, бо то найцінніше, що ви отримали за сьогодні. – сказала вона з пафосом. – Кожна річ сповнена історії роду нашого і пронизана теплими спогадами сім’ї.

Відгуляли весілля, пороз’їжджались по домам. Вже наступного ранку мене свекруха збудила дзвінком телефонним:

— Вам там кавовварку подарували. Мені треба зараз приїду заберу.

Я здивовано поглянула на чоловіка а той лиш руками розвів. Виявилось, що свекрусі потрібно було йти на ювілей до начальниці,  от вона і вирішила виручити нас і врятувати від непотрібної техніки – передарувати наш подарунок своїй начальниці. Ще й дивувалась, чого ми їй не дякуємо і не винесли кавоварку, вона ж як краще хоче.

Але справжнім випробуванням став ремонт у бабусиній квартирі. Свекруха критикувала все, починаючи від будинку у якому була квартира, закінчуючи дверними ручками, які ми придбали.

Ходила до нас, як на роботу і все бу і бу, жодного слова доброго, одне невдоволене бурчання і осуд. Я ж відмовчувалась, чоловік виправдовувався.

А одного дня, коли ми зібрались і вже виходили із квартири, аби їхати у справах, свекруха якраз вийшла із ліфту.

— Прийшли? – запитала ніби не зрозуміла, що ми виходимо, – От і добре, ходімо чай пити.

Я ж стояла у дверях і не збиралась її впускати. Чоловік пішов у кімнату за ключами від авто, а я ж сказала свекрусі, що вона не вчасно і ми йдемо, адже поспішаємо.

— Я у маршрутці їхала сюди, а ти і чаю не запропонуєш? Що за виховання? У тебе гості, дитино, поводься відповідно.

— Гості не попередили про свій візит і зловили нас на виході. Пробачте – ви не вчасно.

В неї аж обличчя видовжилось від здивування, такого вона явно не очікувала. Пробує зайти, а я стою у дверях. От кого, а її гостити я точно бажання не мала, тим паче у момент коли мала нагальні справи.

Чоловік стояв позад мене ні в сих, ні в тих. Хотів вийти, але його мама буквально не випускала нас із квартири:

— Нічого. – каже, – я вас зачекаю тут.

— Ми пізно повернемось, адже запланували купу справ. – кажу я спокійно.

— Ну й жінка у тебе, синку, ніякого такту і виховання. А ти чого стоїш? Чи теж маму не радий бачити?

— Радий, але ти й справді не вчасно. У нас прийом у спеціаліста заплановано, потім ще купа справ із документами – квартиру переоформити потрібно.

Свекруха пішла ні з чим, а вже за пів години чоловіка набрала сестра і голосно сповідала за те, що він образив маму і що так себе поводити – ницість.

От мені цікаво, а що я мала робити? Якщо людина прийшла без запрошення і невчасно, то я повинна всі справи відкласти і поїти її чаєм? А залишати у своїй квартирі, хай і маму чоловіка, якій додому на маршрутці пів години їхати, то нормально? Ну от як би ви вчинили на моєму місці?

Головна картинка ілюстративна.