Ми з чоловіком маємо двоє дітей і троє онуків. чоловік дуже не любить, коли я їжджу до дітей, щоб їм допомагати:
– Та вони вже великі самі справляться, чого до них пхатися.
Ну як не пхатися, бо хіба я не знаю, яка то жінка перший місяць після всього? Та важко встати, а дитину й на руки треба взяти, й чоловікові щось приготувати. Як не поїхати. І мені не обходиться, що то донька, а то невістка – я їду навіть без запрошення.
А мій чоловік був дуже невдоволений тим і я не розуміла чому, адже дітей він любив і онуків, проте, зі мною їхати відмовлявся.
– Що я там забув в тісній квартирі? З вікна кукати?
І ось так ми собі жили, наче й нічого такого не вказувало на подальшу оказію.
І ось на літо до нас приїхали діти, онуки всюди бігали, радість і сміх, аж Михайло й каже:
– Та залиште нам онуків на тиждень, що вони ні корови не бачили живої, ні рибки в річці. Я буду з ними рибалити, а з Інночкою буде бабуся, вчитиме вареники ліпити.
Діти порадилися і погодилися. Ну, діти вже більші, старшому сім, далі шість і наймолодшій Інні п’ять років.
Я особисто такого не хотіла, бо діти малі, як не крути, а як прислабнуть, а як десь підуть без дозволу, а я ж уже не дуже й така вертка. То ще з двома – куди не йшло, але троє. Але раз Михайло таке сказав, то значить, мені буде допомагати.
Розбігся.
Далі почалося таке, що мені вже на голову не налазило, що перевернуло моє уявлення про чоловіка на сто вісімдесят градусів.
Я навколо дітей кручуся, мов та дзиґа, а Михайло веде себе як завжди: поснідав – полежав, пообідав – поспав, повечеряв – полежав в гамаку і пішов спати.
Я дітям їсти, я дітей вмивати-одягати, вдень зайняти, припильнувати, на тисячі питань відповісти, погуляти, ввечері всіх вмити, нагодувати. І ніхто не відміняв, що я маю й біля господарки хоч і малої, але походити, приготувати поїсти, прибрати і випрати.
А Михайло й за своє – хай діти в обід не галасують, бо він спати лягає. Я вже хлопців на вулицю, а онучка теж лягала на сон, а хлопці ж нудяться та то бігають, то хованки, то ще щось і вже Михайло на мене бурчить, що йому спати не дають.
А далі почав, чого це я не готую його улюблені страви.
– Що я маю їсти?
– Те, що й усі, каші та супи, гречку, оладки, сирники. Я не буду готувати ще тобі окремо.
– Що? Я не заслужив з’їсти добре? То так ти мене шануєш?
– Ти ж бачиш, що у нас онуки і я не можу розірватися!
– Мені все одно! Я в цій хаті господар!
І як гримне дверима…
А мені все прояснилося, хоч в вухах і зашуміло.
Я маю четверо дітей на свою голову і як я маю з цим усім впоратися? Я вже хотіла набрати дітей, щоб забрали онуків додому, але не встигла і провалилася в наче в якусь вату.
Прокинулася вже в палаті і біля мене сидів чоловік.
– Який я радий, що ти прокинулася! Вибач, Валю, за все. Я не знаю, якби без тебе справився! Поки діти приїхали, то я мало з онуками з розуму не зійшов. Одне плаче, інше скаче, третє хоче пити… І всі в різні сторони бігають, не замовкають, шмигають перед очима!
Потім вже донька розповідала, що застала батька в кімнаті з дітьми, вона вся була вверх дном, а в Михайла були очі, мов ті тарелі.
– Він мені в житті такий радий не був, як тоді, – сміялася вона.
Я потроху ходжу, за вариво ще не беруся, Михайло сам всюди встигає, і просить мене аби я себе поберегла.
– Ти тільки одужай, а там я тобі буду надалі в усьому допомагати!, – запевняє мене він.
А я от думаю – чи не обмане? Чи зараз такий добрий, бо бачить, що без жінки він не впорається, а потім і далі за своє? Як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
