Коли моєму сину Васильку виповнилося чотири роки, то я наважилася поїхати до чоловіка за кордон. Він там мав гарну роботу і давно мене кликав, але дитина була мала і я не наважувалася поїхати.
Дитину вирішила залишити з мамою і татом, вона обіцяла малого доглянути, а я обіцяла, що через рік приїду по нього і заберу за кордон.
Але не так сталося, як я собі думала, ми не мали всіх паперів, а дитину треба було влаштувати в садок, там нема такого, що один сидить з дитиною, а інший працює, бо так ні на що не вистачить.
І так сталося, що я затрималася на довгі три роки. Я регулярно передавала гроші на дитину, але ми бачилися лише по відеозв’язку.
Знаєте, ще тоді були такі дзвіночки від мами, мовляв, треба хату перекрити та утеплити, бо холодно дитині в хаті взимку, далі треба ванну зробити, бо ж треба дитині в хаті митися і продукти дорожчали, і ріс Василько дуже сильно.
Я не мала нічого проти і передавала гроші, чоловік мені й слова не казав, бо розумів, що якби дитина була з нами, то би обійшлося в рази в більшу суму.
І ось вже дитині шість років і я вирішила аби ми таки привезли малого сюди за кордон, але мама мені каже:
– Лесю, Василько ще малий, ще не хоче ні писати, ні рахувати. Ще рік почекай, тим більше там мови треба буде знати. Сама розумієш, як то дитині буде.
І я подумала, що мама на боці сина.
Але вже у сім я приїхала з тим аби забрати, а мама й каже:
– Лесю, нащо забирати. Хай тут йде в школу, що ми дитину не доглянемо? Тут все своє, рідне, тут всіх знає, тут йому добре. Скажи, Васильку.
І Василько, наче тобі літній дід, почав мені казати, що він не хоче на чужину, а хоче жити з дідом і бабусею.
І мене вже сумніви беруть, що ж робити, а мама продовжує:
– Ти подивися, які ми ремонти зробили, наче у місті, дитині тут дуже добре. А ти хочеш його кудись забрати. Та й вам буде важко з ним, він не звик до вас. Лишай у нас і їдь на роботу, а далі швидше заробите грошей і швидше приїдете.
Поки я була в мами та думала, то моя рідна сестра мене в гості запросила і тут я й прозріла. Я сестру знаю змалку, вона не до роботи і ще й собі такого чоловіка знайшла, що теж хоче легенько. Вона завжди плачеться, що у них нема грошей. А тут мене частує в хаті, яка з ремонтом гарним.
– Ми тільки кухню і ванну зробили, – хвалиться вона, – Але ми не спинимося на цьому, а зробимо всі кімнати.
– Дуже гарно, – хвалю я, – То Микола таки влаштувався на гарну роботу.
– Аякже, то все я, – аж випросталася сестра.
І тут у мене все й склалося. Це ж мама дає їй мої гроші, а вона на них ремонти робить. Що одна, що друга. Це ми з чоловіком їх забезпечуємо, бо вони наче за дитиною дивляться, а насправді, користуються цим і геть не від доброти душевної.
Я б вже взяла дитину та їхала, але він не хоче і мені треба якось його переконати, що там буде краще.
Отаке мені мати рідна зробила і навіть не червоніє.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
