fbpx

Очікували ми сватання Оленчиного із піднесеним настроєм. Зі сватами уже були знайомі, бачились і не раз, тож вечір обіцяв бути і веселим і приємним. Однак, розійшлись уже за дві години і не знаю, чи й спілкуватимемось колись

Очікували ми сватання Оленчиного із піднесеним настроєм. Зі сватами уже були знайомі, бачились і не раз, тож вечір обіцяв бути і веселим і приємним. Однак, розійшлись уже за дві години і не знаю, чи й спілкуватимемось колись.

Мали на днях такий вечір, що й не переказати словами. Готувались ми до сватання єдиної доньки, а вийшла дуже сцена неприємна. Наші свати виявились геть не ті люди з якими ми б хотіли родичатись. Ось, тепер і маємо на голову негаразди, бо ж донька того свого Єгора кохає і вже вони одружуються через місяць.

Наша доня з Єгором зустрічалась п’ять років. Бігати до нього на побачення почала ще геть юною дівчино, та так вони собі п’ять років і в парі.

Нічого я кривого чи не хорошого за Єгором не помічала ніколи, хоч він і є єдиним сином у досить таки заможних батьків. Працював він на рівні із донькою моєю, будував кар’єру, був уважним і як сказати – людяним, чи що. Заголом, ми за свою дитину були спокійні.

Тож і сватання ми очікували, мов свята. Гарно стіл накрили і чекали сватів. З ними ми вже були знайомі, зустрічалис кілька разів. Вечір обіцяв бути і приємним і веселим.

Та так воно і було, аж доки не підняв мій чоловік тему житла для молодої родини. Оля в нас одна. Ми з Леонідом завжди відкладали гроші їй на навчання і на житло в майбутньому. Можемо ми нині придбати однокімнатну у столиці, ну, або двокімнатну у містечку під Києвом.

Тема підіймалась з думкою про те, що ми складемо свої гроші і гроші сватів до купи і придбаємо молодим житло разом, уже більше. Донька при надії, там двійню обіцяють, то буде добре, аби вони одразу у свою простору квартиру і заїхали.

— Як заробить, то й матиме, – каже сват раптом. – мені ніхто не допомагав, я з низів нагору йшов і важкою працею свій добробут здобував, тому і знаю ціну кожній копійці. Захоче жити гарно – знайде спосіб. Ми зі своєї сторони все, що батьки зобов’язані дали: освіта хороша, здоров’я міцне. Далі – сам.

Ми сторопіли. Чесно, знаючи статки сватів, квартира то навіть і не витрати великі. А тут така позиція.

— То ж єдина ваша дитина, – кажу з посмішкою, – нам теж було не просто, але я долі такої донці не хочу. Хай старт буде в житті у неї кращий, то й здобутків більше вийде.

— Ет, – каже сват вперто, – То ви говорите не вірно. Коли з самого початку все маєш, то й ні до чого вже й йти. Я хороший батько, хочу кращої долі сину, тому після 18 років він у мене на власному хлібі.

Ну, то так слово за слово у нас і пішло. Виявилось, що й на весілля свати гроші свої не будуть давати, і не вважають те весілля потрібним. Мовляв, як хоче син забаву, то сам мусить і оплачувати.

Розійшлись ми не на дуже гарній ноті, бо вже й чоловік мій почав у приклад ставити себе. Він у мене із родини багатодітної, але батьки їх усіх підтримували і допомагали, доки ноги їх носили. Але від того усі брати і сестри не стали ледачими.

От тепер і не знаю я, як бути? Виходить, що ми все у молоду сім’ю будемо самі дбати, а свати руки вмили. Так, Єгор гарно заробляє і нині вони від нас нічого не просять, але все ж. Чого то все якось однобоко бути повинно?

А головне – як бути із тим житлом? Ніби, як ми дитині своїй його придбаємо і для онуків, але ж образливо, що ті дід і баба і копійки не докинуть.

От що за люди? Ще й повчають і кажуть, що ми послугу ведмежу молодій родині робимо із квартирою.

Але ж хіба то так? Як самому важко було, то й дитині хай так буде? В чому логіка, поясніть?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page