Це був не шлюб, а якийсь мексиканський серіал з пристрастями, ревнощами та палкими примиреннями.
Люди збоку тільки поблажливо усміхалися, а от Анна вже втомлювалася від постійних перевірок та дорікань.
Доходило до того, що Павло прискіпувався до її макіяжу, тому жінка вирішила вже й не фарбуватися – лиш би в родині був спокій. Але одна пригода та чужі язики зробили з її життям те, що вона пробачити Павлові не може, але жити якось треба.
Одного разу пішов Павло в генделик, а друзі, знаючи, який він Отелло, то й кажуть:
– Щось ти погано, Павле, свою жінку пильнуєш – от бачили ми, що її автобус підвозив під самі ворота, а ти тут сидиш…
Прилетів Павло весь захеканий та давай її питати, що то люди з нього сміються. Анна не розуміла про що мова, а, коли дійшло, то лиш махнула рукою:
– Що ти даєш з себе кпити? Я цілий ящик качок купила і дала водію зверху аби підвіз до хати, бо нести далеко було.
Але для Павла було почуте те, що хотів, тому, коли Анна через якийсь час сповістила, що при надії, то був переконаний, що малеча не його.
Що вже вона клялася та божилася, що його люди врозумлювали – затявся. А «друзі» в генделику тільки підливали масла в вогонь та говорили, придумували, підбріхували… Стало Павлу в селі тісно від такої слави, тому гримнув дверима і поїхав світ за очі.
Анна переконувала всіх, що чоловік поїхав на заробітки, але сама знала, що це не так.
Через кілька років він вернувся в село, гонорово, виставив всім своїм «друзям» та почув те, що хотів – Анна сама ростить донечку, яка дуже на нього схожа.
– Хай що хоче – те й робить. Я маю таку жінку, яка з мене дурня не робить.
Але пішов додому, зайшов мов чужий і довго дивився на дитину, вишукуючи риси того водія.
– Що ж, хай люди кажуть, що моя, так і бути, захищу тебе від поголосу. Але на гроші мої не розраховуй. Я знайшов собі іншу, яка краща від тебе в сто раз і вірніша – це точно.
Анна тільки важко зітхнула, сперечатися було марно. Отак вона й жила вдовою при живому чоловікові: офіційно вони не розлучилися, а жити до неї в селі ніхто не йшов…
Минуло дуже багато років, Павло не був ні на весіллі доньки, ні на хрещенні онуків. Анна тішилася, що у її доньки чоловік добрий та порядний, – більшого їй і не треба.
Донька все рідше і рідше навідувала батьківську хату, а Анна сумувала та їздила сама до них. Якось вертається вона додому – хата нарозтвір.
«Невже забула закрити», – була перша думка. А далі – чи не злодій заліз? Красти там нема що, але то такі люди, що можуть просто збитки зробити старшій жінці. Бере вона сусіда на підмогу і йде в хаті – аж там Павло…
Де й ділася вся та погорда та зневага – скоцюрблений дід, який ледве пересував ноги з палицею.
– Хата на мене записана, – буркнув, як зазвичай,- Моя хата, буду тут віку доживати!
– А як же твоя вірна жінка, – вколола Анна.
– Не твоє діло.
– О, ні, моє. Ану, дивися в дзеркало, герою, що там бачиш? Мою молодість бачиш? Дитину свою? Онуків?
Сопів лише, а далі пішов в іншу кімнату і там ліг на диван. Не кликала його Анна ні обідати, ні вечеряти. Як жити з чоловіком, що їй вже зовсім не чоловік?
А люди лише весело потирали руки, що зможуть побачити чергову серію мексиканського серіалу…
Фото Ярослава Романюка.
