Зоряна від щастя була готова, як птиця, розправити крила і летіти високо у небо.
Сьогодні вона дізналася найпрекраснішу новину: незабаром вона стане матір’ю. Це таке диво: відчувати що у тобі ще одне життя. Їй хотілося на увесь світ кричати про своє щастя.
За матеріалами – “Є”.
Новина була для неї несподіванкою. Сама мала медичну освіту. Кілька років працювала медсестрою у місцевій амбулаторії, а симптоми не розпізнала. Та й як могла розпізнати? Таке ж із нею вперше. Боролася зі слабкістю та нудотою за допомогою вітамінів та бабусиних відварів. Спочатку списувала все на весну, потім думала, що з’їла щось не те. Але коли стало зовсім погано, звернулася до дільничого. ЇЇ направили у район на обстеження з підозpою на виpазку. Натомість їй сказали іншу новину. Вона станете матір’ю!
Зоряна йшла до зупинки і малювала в уяві щасливі картини. Так хотілося поділитися радістю з близькими! І лише коли була на півдорозі до рідного села, спало на думку, що не слід поспішати розповідати вдома. Пригадала слова мами, що дівчині треба вийти заміж, а тоді обзаводитися дітьми. Уявляла, якою буде реакція її матері. Таміла Сергіївна добре знає, як це бути матір’ю-одиначкою. Тому й не зрозуміє дочку.
Колись і її мама була молодою. Тоді закохалася у хлопця, з яким навчалася на одному факультеті. Мріяла, як заміж за нього вийде. А сталося не так. Коли Таміла Сергіївна розповіла йому, що носить маля під серцем, він її покинув. Приховувала від батьків цю новину, скільки могла, адже знала як вони мріяли, щоб вона здобула вищу освіту, влаштувалася на хорошу роботу. Тому і плакала ночами гірко. Та де шукати підтримки, як не у найближчих людей! Приїхала додому на шостому місяці. Батьки не відмовилися від неї. Підтримували, заспокоювали. А потім народився Антон, брат Зоряни. Дідусь з бабусею виховували його, поки мама закінчувала вчитися. Тепер вона директор місцевої школи. Уже пізніше вона зустріла Євгена Олексійовича, Зоряниного батька. Вони разом майже 40 років. Мама ніколи не приховувала від доньки історію свого нещасливого кохання, але застерігала і її, й інших двох доньок, щоб із ними такого не трапилося. Тому Зоряна вирішила змовчати. Не хотіла засмучувати ні батьків, ні бабусю з дідусем. Та й якщо не втримаються і розкажуть комусь, то селом підуть плітки. Тому в першу чергу треба сказати Руслану, що він стане батьком.
Від згадки про Руслана Зоряні стало тривожно. Чи зрадіє він? Дівчина закохалася в нього чи не з першого погляду. Високий, ставний. Він нагадував їй чимось титана з давньогрецької міфології. Та й красенем був. Блакитні очі. Таке враження, що у них уся небесна синь. Кучеряве темне волосся, прямий ніс і найчарівніша у світі усмішка. Погляд відвести не могла. Вона закінчувала школу, коли він розійшовся зі своєю дівчиною. Знала, що там справжнє кохання, тому й не сподівалася, що він колись зверне на неї увагу. До того ж, він був старший на 8 років, а ще знала, що і його, і Галинині ( дівчина його колишня) батьки до весілля готуються. Тому новина про те, що вони розійшлися, була для неї чимось на зразок рятувального кола. Та й Галина через півроку вийшла заміж за іншого. Та Руслан на неї жодної уваги не звертав. Не до того було. Страждав дуже. Змінився. Часто випивав. Боляче було дивитися на нього і знати, що зарадити не в змозі. Тому Зоряна поїхала вчитися далеко від дому, щоб не бачити, як Руслан котиться у прірву.
Повернулася через три роки. І сталося диво. На одній з диcкотек він запросив її на танець. Потім провів додому. У той вечір він подарував їй матіолу. І вона надовго запам’ятала той терпкий аромат червневої квітки. Почали зустрічатися. Розуміла, що він її не кохає, та раділа тому, що він поряд, хоча бачила, як дивився на Галину. А коли говорив, то в кожному слові відчувалося тепло. Вона втішала себе тим, що це мине, що з часом він її покохає. А він інколи ставав зовсім чужим і казав, щоб вона влаштовувала своє життя, бо достойна кращого, ніж він. Та як могла піти, коли кохала?
Та Русланові це кохання було непотрібне. Зовсім погано стало, коли Галина стала матір’ю. Зоряна сподівалася, що він зрозуміє, що назад вороття немає. Помилилася. Одна знайома розповіла, як чула, що Руслан казав друзям, що якби Галина покликала, то пішов би і любив би її дитину, як власну, що навіть якщо у нього буде сім’я, і якщо мине багато років і Галина захоче, щоб він був поряд, то він покине все і піде за нею на край землі. Ті слова вразили Зоряну, наче лезо гострого нoжа. Та вирішила, що й це мине.
З нетерпінням чекала вечора. Чекала, коли прийде Руслан. Щойно з’явився, одразу все йому розповіла. Він довго сидів і мовчав. А потім холодно сказав: «Коли сватів засилати?» Цих слів стільки чекала, та радощів не відчула. Тільки запах матіоли злегка тривожив душу. Майнула думка, що випробування лише починаються.
Відгуляли весілля. І почалося сімейне життя. Руслан був байдужим, чужим. Вранці йшов на роботу. Пізно ввечері повертався. На вихідні збирався то на риболовлю, то на футбол. А у вечері то техніку комусь ремонтувати, то на пивo до друзів. А Зоряна почувалася самотньою. Тільки дитина давала їй сили не впадати у відчай. Так минуло півроку.
Якось увечері Руслан повернувся раніше додому і сказав, що їм треба поговорити. Без зайвих пояснень сказав, що йде до Галини. Вона, мовляв, посварилася з чоловіком, і тепер вони будуть разом. Заспокоїв, що матеріально забезпечуватиме і дитину провідуватиме. Зоряна мовчки все вислухала. А потім сказала, щоб збирав речі й забирався геть.
А через тиждень сталося ще одне нeщастя. Зоряна була сама вдома. Мама з батьком на роботі, сестри в школі, бабуся з дідусем пішли по гриби. Вирішила прибрати в хаті. Стала на табуретку, щоб витерти пил на шафі, й табуретка похитнулася. Вона впала, вдаpилася живoтом. Перелякалася. Але коли відчула, що бiль минає, заспокоїлася. А в ночі її відвезли у лiкарню. Тієї ж ночі вона наpoдила дівчинку. Вона була слабка, та лiкаpі давали хороші прогнози. Руслан так і не з’явився.
Ще через тиждень їх виписали. Через місяць почала ходити на роботу, треба ж на щось дитину ростити. Надію доглядала її бабуся. Та здавалося, що всі за її спиною починають перешіптуватися, пліткувати. А якось на роботу зайшла тітка Галини. Розповідала якійсь жінці, як Руслан із племінницею добре живуть, а коли помітила Зоряну, замовкла і лише сказала, що їй прикро, шкода дівчину, але таке життя, і нічого не вдієш. Зоряна розвернулася і пішла. А на ранок брат знайшов її xолодною. Навіть записки не залишила, ні словечка не написала. Хоча всі і без пояснень розуміли, хто був причиною такого вчинку.
У повітрі стояв аромат матіоли. Здавалося, що він заповнив тут усе. Тихо шелестіло на вітрі листя липи, на землю капали гарячі сльози. Дівчина тримала стареньку жінку за руку і вдивлялася у портрет на мармуровій плиті. Вони приходили на сюди щонеділі, відколи Надійці виповнилося два рочки. Дівчина знала, що тут похована мама. Коли підросла, її прабабуся розповіла усе. Вона так і не зуміла пробачити батька, хоча він намагався сотні разів порозумітися з дочкою. Життя до нього було немилосердне. Галина його покинула і повернулася до чоловіка. А він так і не одружився більше. Як він плакав, як розкаювався! Знав, що то лише його провинна. Став випивати. А коли ще й дочка від нього відмовилася, взагалі опустився. Та Надя його не шкодувала. Прихилилася до холодної плити.
– Мамо, як мені тебе не вистачає! Я заміж виходжу. У мене скоро дитина буде. Як би я хотіла, щоб ти була поряд! – вона поцілувала портрет і поклала букет з матіол.
Автор – Анжела ДЗИЦЮК.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
