Я була щаслива в шлюбі з Дмитром. Він був моїм найкращим другом, підтримкою і любов’ю всього мого життя. Разом ми будували наше майбутнє, ділилися мріями та планами.
— Знаєш, Катю, — якось сказав Дмитро, обіймаючи мене, — я мрію, щоб ми з тобою колись побудували великий будинок, де буде місце і для наших дітей, і для гостей. А ще – сад. Там буду ть груші яблука і теплиця з екзотичними рослинами. Буду вирощувати ківі і хурму, а ще лимони і азиміну. От тільки не знаю, чи будеш ти мене бачити, бо ж я звідти і не вийду.
— А я мрію, щоб ти завжди був поруч, — тулилась до нього і сама собі не вірила – невже можна бути аж настільки щасливою.
Нам пощастило: у нас була квартира, яку Дмитро успадкував від свого діда. Завдяки цьому ми не тинялись орендованим житлом і і могли відкладати гроші на щось більше.
Коли народився наш син Артем, наше життя наповнилося новим змістом, з’явились нові виклики і плани. Дмитро був чудовим батьком, і тихо тішилась, коли він бавився з малим.
— Виростеш, я тобі куплю мотоцикла і будем ганяти разом, – розповідав маляті так, ніби той міг його розуміти. – Хоча ні, я вже переймаюсь за твою безпеку. Купимо машину. Швидкісну. Але ні, знаєш, купим сімейний фургон і будемо подорожувати. Головне – разом. Так? Тато тебе любить, синку. Ти – сенс мого життя.
Але життя вирішило інакше. Одного дня Дмитро, повний сил і здоров’я, раптово пішов у засвіти – негаразди зі здоров’ям . Я досі пам’ятаю той день. Усе сталося так швидко, що я навіть не встигла усвідомити, що він більше не повернеться.
Мені було важко прийняти це, якби не наш трирічний Артем, не знаю як би я упоралась. Прокидалась, їла, жила заради нього. Зрештою, він потребував мене, все запитував де ж татусь.
Однак, то був лиш початок випробувань. Минуло сорок днів за чоловіком, коли на порозі нашої квартири з’явилася Олена Василівна, моя свекруха. Вона одразу заявила:
— Це квартира мого батька і мого сина. Ти не будеш тут жити! Тож маєш тиждень і я забираю ключі.
Я була приголомшена. Її слова громом серед неба ясного, адже я навіть не уявляла, що вона здатна на таке. Все що змогла запитати:
— А те, що тут живе ваш онук, вас не турбує?
— Онук? Хто про нього казав?, — відрізала вона. — Онук може тут залишитися. А ти повинна знайти собі інше житло.
Я звернулася до спеціалістів, історія затягнулась на рік. Зрештою, я виплатила свекрусі її частку. Після цього вона пішла, і ми не спілкувалися пів року. Потім Олена Василівна знову зателефонувала.
— Я скучила за Артемом, — почала вона. — Прости мене, Катю. Тоді я розум втратила. Не знаю, що на мене найшло, зрештою.
Її голос звучав щиро, і я вирішила дати їй шанс. Вона прийшла до нас у гості. Це була зима, і вона одразу казала:
— У тебе тепло. Навіть заздрю.
— У вас холодно? — запитала я.
— Зовсім не топлять, — поскаржилася — Щось сталось, і ніяк не лагодять. Ми вдома в куртках ходимо. Я вже переймаюсь, аби Софійка не занедужала. куди малій дитині у таких умовах. Шкода..
Софійка, донька Рити – сестри мого чоловіка. Вона була приблизно одного ж віку з моїм сином і я як матір не витримала – запропонувала їм пожити у нас, поки вирішується питання з опаленням. Тим більше, Артем і Софійка добре ладнали.
Наступного дня вони переїхали до нас. Я була здивована, побачивши їхній великий багаж.
— Ви ніби на всю зиму до мене переселяєтеся, — пожартувала я.
Але це виявилося правдою. Тижні минали, а вони навіть не збиралися виїжджати. На мої запитання про їхні плани вони відповідали якось дивно.
Я вирішила перевірити, в чому справа, і пішла до їхньої квартири. Там я дізналася, що вони з моменту як не стало мого чоловіка, не оплачували за комунальні послуги, через що їх відключили від усіх благ цивілізації.
Це було останній краплею. Того ж дня я попросила їх залишити мою квартиру. У відповідь почула багато епітетів на свою адресу, але стояла на своєму.
Мені було шкода лише Софійку. За неї у мені душу млоїло, але я розуміла, що не можу дозволити їм і далі використовувати мене. та й хто б дав гарантію, що вони переїхали б до себе весною? Електрику б їм не повернули все одно.
Через деякий час я дізналася, що їхній брат, Микола, погасив їхні борги, і їм повернули комунальні послуги. Я сподівалася, що на цьому все закінчиться. Але знову настала зима, і вони з’явилися на моєму порозі.
— У нас та сама історія, — заявила Олена Василівна. — І навіть не думай нам відмовляти. Ти ж не хочеш, щоб Софійка застудилася? Сусіди вже заговорили про опіку. Дівчинку до дитячого будинку заберуть. Тобі легше стане? Будемо жити в п’ятьох у твоїй однокімнатній квартирі. Ти ж не виженеш нас на вулицю вдруге?
Я витримала паузу, дивлячись на неї. У дверях стояла Рита з валізами, тримаючи за руку Софійку, яка хлипала.
— Хоча б до кінця зими! — благала Олена Василівна. — Або погаси наші борги.
Я зітхнула, зібралася з духом і спокійно відповіла:
— Олено Василівно, я вже пояснювала вам, що не можу вам допомогти. Це мій дім і дім мого сина. Якщо вам потрібна допомога, звертайтеся до соціальних служб або інших родичів. У моєму домі вам місця немає.
Цікаво, що за тиждень мене набрала тітка мого покійного чоловіка. Запитувала, як так вийшло, що я серед зими виставила своїх рідних:
— От я їх прийняла, бо розумію, що у них ситуація важка. Чи ти думаєш, труби за один день ремонтують? Нема в тобі душі.
— ОЛьго Василівно, а ви не до мене, до брата подзвоніть. напевне він вам не розповів нічого. Послухайте, вам цікаво буде. А потім і мене наберете. Вже самі вирішите, є в мені душа, чи ні.
За перший місяць зими колишня свекруха вже вчетверте переселяється. Вже не вигадує казки про труби, говорить про важке життя. Її шкоують, однак до того самого моменту доки не розуміють, що гості прийшли жити на все готове. Працювати ніхто не збирається. як і купувати продукти, чи взяти на себе оплату частини комунальних послуг.
Цікаво, чи на довго ще рідні вистачить і що будуть робити потім? Як думаєте, хоч одна на роботу вийде?
Головна картинка ілюстративна.
