Одного ранку поштарка принесла до хати Петренків рекомендованого листа. Ольга якраз виносила помиї, а Матвій порався біля старого паркану, підв’язував дротом перекладену, щоб паркан остаточно не впав на дорогу.
Офіційний конверт виглядав чужорідно на фоні посірілих від часу дощок паркану, що трималися на доброму слові та іржавому дроті.
Коли Ольга вголос перечитала зміст листа від адвоката, Матвій сів просто на поріг. Крізь стару шиферну покрівлю, вкриту густим зеленим мохом, пробивалося сонце.
— Сто тисяч, — тихо промовила Ольга, притулившись до одвірка. — Матвію, це ж скільки нулів?
— Багато, Олю. Стільки в нашому селі тільки в агрохолдингу на рахунках буває.
Вони все життя проробили в колгоспі. Вона — на ланці, він — на тракторі, а потім слюсарем. Троє доньок виросли в цій хаті, де стіни щоосені бралися вогкістю, а вікна доводилося заклеювати паперовими смужками, щоб не продувало.
Доньки давно вилетіли з гнізда, повиходили заміж за місцевих хлопців. Зяті були під стать Матвієві в молодість, тільки от працювати не дуже любили — все більше за чаркою або на лавці посидіти..
— Треба відзначити, — Матвій підвівся, обтрушуючи штани від тирси. — Не можна так, щоб така новина і ми приховали, родичі нам того не подарують..
— Яка гостина? Треба хату перекрити, Матвію. Дивись, стеля в залі вже жовта. І паркан… люди сміються.
— Перекриємо. Грошей тепер — хоч греблю гати. Скличемо родину. Всіх. Нехай бачать, що Петренки теж люди.
Бенкет вирішили влаштовувати не вдома, бо в хаті й стільців стільки не було, та й підлога прогиналася. Орендували залу в районному центрі. Скликали ледь не пів села: троюрідних братів, кумів, колишніх бригадирів.
На столах стояло все, чого Ольга ніколи не готувала на свята: запечена риба з лимонами, дивні салати з ананасами, шоколадний фонтан з полуницею.
— Мамо, а ви не забагато набрали? — запитала старша донька, Наталка, оглядаючи стіл. — Може б, краще нам на ремонт квартири дали? У Вітьки машина розсипається.
— Ой, Наталко, не починай, — відмахнулася Ольга. — Батько так захотів. Маємо право раз у житті відсвяткувати, як люди.
Зять Віктор, чоловік Наталки, наминав, наче тиждень не їв:
— Та що ви, Наталко, кажете. Тепер тесть — мільйонер. Нам усім перепаде. Я вже пригледів собі «Опеля» на розборці, трохи підлатати — і як звір буде.
— А мені б шубу, — мрійливо сказала середня донька, Оксана. — І дітям ноутбуки треба, бо в школі сміються, що вони на старих телефонах сидять.
Матвій сидів на чолі столу, підперши щоку важкою рукою. Він відчував себе господарем ситуації, хоча нові туфлі нещадно тиснули в мозолі.
— Всім допоможу, — гудів він басом. — Нікого не ображу. Але сьогодні — гуляємо.
Гуляли два дні. Залишки їжі пакували в пластикові відра, таксі розвозило гостей по навколишніх селах. Рахунок, який виставив ресторан, змусив Ольгу на мить затамувати подих, але Матвій лише махнув рукою: «Плати, Олю. Гроші є».
Минуло пів року. Гроші, які здавалися невичерпними, почали танути з неймовірною швидкістю. Першим ділом Матвій купив мотоблок — найдорожчий, з причепом. Потім — величезну плазму в хату, хоча антена ловила всього три канали з перешкодами.
Доньки приходили щотижня. Кожна зі своєю бідою.
— Тату, у нас кредит за холодильник горить, — бідкалася Оксана. — А тут ще Світланка в інститут поступає, треба за гуртожиток платити.
— На, бери, — Матвій діставав зі схованки пачку купюр. — Вчитися треба.
Наталка з Віктором приїхали наступного дня.
— Батьку, там колесо відвалилося. Машина — в мотлох. Треба нову, бо як я дітей в садок возитиму?
Знову пачка грошей пішла з хати. Зяті, відчувши смак легких грошей, покинули навіть ті підробітки, що мали. Навіщо гнути спину, якщо в тестя є чарівна шухляда?
Ольга часом намагалася втрутитися:
— Матвію, ми ж дах так і не поміняли. Вже жовтень, дощі підуть. І паркан… ти ж казав, що вирівняєш.
— Зробимо, Олю. Майстри зараз дорогі, хай трохи ціни впадуть. Гроші є, не бурчи.
Але ціни не падали, а гроші чомусь ставали дедалі дрібнішими. Накупили дорогого одягу, який висів у шафі, бо в селі в такому нікуди вийти. Купили дорогий кухонний комбайн, який Ольга навіть не знала, як увімкнути, тож він припав пилом поруч зі старим чавунцем.
До зими Матвій помітив, що пачка в шухляді стала зовсім тонкою.
— Олю, а де решта? — запитав він якось увечері.
— Так ти ж Оксані на зуби дав. Потім Наталці на весілля до куми.. А ще пам’ятаєш, як ми в область їздили меблі дивитися? Купити не купили, а на дорогу і обід скільки пішло…
Матвій промовчав. Шифер на даху так само зеленів мохом, а з дір у паркані тепер визирали не тільки кури, а й сусідські собаки.
Час пролетів непомітно. Гроші закінчилися якраз тоді, коли молодша донька, Христина, вирішила розлучатися. Потрібен був адвокат, поділ майна, але в Матвія вже не було чого діставати.
— Все, доню. Немає більше. Тільки пенсія, — сказав він, дивлячись у вікно на той самий похилений паркан.
— Як це немає? — обурилася Христина. — Ви ж казали, там величезна сума! Ви що, все проїли?
— Та як проїли… вам же роздавали. То на машини, то на ремонти ваші.
— Які ремонти? — вигукнула Наталка, що саме зайшла до хати. — Ви нам крихти давали! Самі по ресторанах шикували, мотоблоки купували, що в сараї гниють. Ми думали, ви на старість відклали, а ви…
Зяті тепер заходили до Петренків рідко. Допомогти підправити той самий паркан ніхто не поспішав.
— У мене спина, тату, — казав Віктор. — Ви ж багаті були, могли б найняти бригаду, щоб вони вам тут замок збудували. Самі винні.
Матвій з Ольгою знову почали рахувати копійки від пенсії до пенсії. Старий мотоблок він продав за безцінь сусідові, бо не мав грошей на бензин та запчастини. Плазма згоріла під час грози, бо Матвій пошкодував грошей на нормальний стабілізатор напруги.
Матвій пішов першим. Серце не витримало чергової сварки з доньками через те, що він не може дати грошей на випускний онукам. Через два роки за ним пішла й Ольга.
На поминках у хаті було тісно і душно. Шифер на даху остаточно зсунувся, і в кутку кімнати на стіні розпливлася велика мокра пляма від недавнього дощу.
Доньки сиділи за тим самим столом, де колись обговорювали мільйони.
— Треба ж за обід розрахуватися, — тихо сказала Христина, колупаючи виделкою холодну картоплю. — В кафе сказали, до вечора гроші привезти.
— У мене немає, — відрізала Наталка. — Ми ледь на дорогу назбирали. У Вітьки зарплату затримали.
— Як це немає? — підняла голос Оксана. — Ти ж старша. Мати тобі завжди більше давала. Я пам’ятаю, як вона тобі на дублянку відраховувала.
— Хто давав? Коли це було? Десять років тому! Ті гроші вже давно травою поросли. Ти, Оксано, краще мовчи, тобі на навчання малої скільки відвалили? Могла б уже й відкласти.
— Я відклала! А потім ремонт, потім зуби… Ви що, хочете, щоб я одна за все платила?
— А хто ж? У мене кредити, — Христина почала збирати зі столу недоїдений хліб у пакет. — Батьки все розтринькали. Могли б хоч хату до ладу привести, щоб зараз продати можна було за нормальні гроші. А за цей сарай хто що дасть?
— Сама ти сарай, — огризнулася Наталка. — Ти тут жила і пальцем не поворухнула.
— А чого я мала ворушити? У батька гроші були, він мав думати.
За столом почалася справжня сварка.
— Хто платити буде, я питаю? — кричала Оксана, вказуючи на порожні тарілки. — Власник кафе — мій однокласник, мені соромно в очі дивитися!
— От і йди домовляйся, раз однокласник, — кинула Наталка, хапаючи сумку. — Ми поїхали. Нам ще до міста три години трястися.
Вона вийшла з хати, гримнувши дверима так, що зі стелі посипалася стара побілка, прямо в тарілку з коловом.
Христина і Оксана залишилися сидіти в напівтемряві. За вікном вітер розгойдував стару хвіртку, яка з рипінням билася об похилений стовп. Грошей у хаті не було навіть на те, щоб замовити службу в церкві на сороковини.
