Андрій знайшов вороненя на галявині в лісі. Як воно там опинилося, ніхто не знає. Він довго тримав вороненка в руках і поглядав на дерева. Вороненя каркало від переляку. Його побратими не підлітали. Навколо не було жодної ворони.
— Що безхатьку? — Зітхнув Андрій. — Не кидати ж тебе звірям на поживу. Віднесу тебе краще додому. А ти кричи, можливо почують твої батьки, тоді я тебе й відпущу.
— Карр, — відповіло пташеня і спробувало клюнути Андрія.
Для малюка Андрій змайстрував велику клітку, накопав черв’яків. Охрестив його Сашком і поселив на балконі.
Згодом, з крикливого вороненяти, виріс цілком пристойний ворон. Домочадців Сашко не боявся. Часто сідав Андрієві на плече або ж нишпорив хатою у пошуках їжі.
Андрій вже давно відкрив клітку і випустив на волю свого вихованця, але вулиця Сашко не вабила. Ворон долітав до найближчих дерев, але завжди повертався на свій балкон.
Сашко був дуже допитливим птахом. Він полюбляв навідуватися в гості до сусідів. Мешканці будинку його вже добре знали і зі своїх осель не те що не виганяли, а навіть чимось пригощали незваного гостя.
Одного разу Андрія розбудив гучний голос сусідки по балкону. Він вискочив і побачив цікаву картину. Сусідка лементувала і лаялася на птаха. — Ти подивися, який, твій Олександр. Я тільки зняла каблучку, щоб спокійно помити посуд, а він хвать і поніс, — волала сусідка.
На лемент відреагували мешканці інших квартир.
— А у мене годинник зник. Я думав, що загубив, — згадав сусід знизу.
— А у мене золотий ланцюжок, я думала, він порвався, — пролунав голос іншої сусідки.
Мешканці будинку зібралися у дворі. Багато хто почав згадувати, що у кого зникло. Склали великий список зниклих дрібничок.
— Ну, а що ж ви хотіли, ворони завжди цуплять блискучі брязкальця. Злодійкуваті вони, — засміявся сусід, — Потрібно простежити куди Сашко їх ховає. Можливо тоді і повернемо свої речі.
— Ні, я більше не збираюся пускати в гості цього злодюжку. Нехай гуляє на вулиці, — наголосила сусідка, — Час вже йому до побратимів летіти. А у всьому винен ти, Андрію, тягнеш додому усіляких тварин.
— Ви чого до хлопця причепилися? — заступилася за Андрія сусідська бабуся. — Можна подумати, він силою у ваші квартири Сашка затягував. Самі підгодовували. А ворон, він і є ворон. Нічого з цим не поробиш.
Сашко сидів на гілці і уважно спостерігав за тим, що відбувається. Потім він, як ні в чому не бувало, підлетів до людей і сів на плече господаря.
— Ну, що, Олександре, — з посмішкою сказала старенька, простягаючи шматочок ковбаски, — Покажеш нам свою схованку?
— Карр, — відповів ворон і проковтнув частування.
Мешканці засміялися.
— Ну що з нього візьмеш? Самі винні. — мовив Андрій, погладивши Сашка по голові. — Зараз блискучих обгорток від цукерок на балконі розкидаю. Подивимося куди він їх понесе.
Люди розсілися у дворі і почали уважно спостерігати за Сашком. Той спокійно перелітав від одного балкону до іншого. Не звертаючи увагу на приманку.
— Розумний ворон, — засміявся сусід, — Навіщо йому ті папірці? Він тільки коштовності поважає. Андрію, ти йому якісь прикраси порозкидай, такі, щоб були дорогі з діамантами.
— Піду я, — схопилася старенька, — обід готувати. Так за ним не прослідкуєш. Потрібно тихенько, щоб він не здогадався. Адже скільки всього зникло, а ніхто на нього й не думав. Випадково попався. Немає сенсу довго так сидіти.
— Я усім вам дам фольгу, — запропонував Андрій, — раскидайте її у себе на балконах. Хтось із вас таки помітить.
Андрія звичайно засмутила поведінка його улюбленця. Весь тиждень він спостерігав за Сашком. Ворон поводився, як зазвичай. Андрій бачив, що блискуча фольга потихеньку зникала з балкона, але зловити Сашу за цим заняттям не міг.
У Андрія дозрів план. Він прокинувся ще до сходу сонця, розклав для ворона шматочки сиру і поруч маленькі, блискучі ялинкові прикраси. У променях ранкового сонця, прикраси заблищали. Сашко підлетів до частування, трохи поласував і втупився на блискучі дрібнички. Потім, він обережно оглянула все навколо, взяв у дзьоба невелику ниточку намиста. Стрімкий помах крил і він опинився вже на сусідському балконі. Трохи озирнувся і полетів до найвищого дерева.
Андрій схопив, приготований для цього випадку, бінокль. Він чітко побачив, як Сашко головою відсунув кілька листочків і прошмигнув в гущавину крони. Через деякий час він повернувся додому.
Андрій з сусідом стояли біля дерева.
— Так, зависоко, але драбиною, залізти можна. — прорік сусід. — Точно там? Не видно ж нічого.
— Точно. Він з намистом он туди прошмигнув, а вилетів вже без нього.
Чоловіки принесли драбину, Андрій заліз і знайшов поламану стару шпаківню. Чого тільки там не було. Годинники, колечка, знайшовся і ланцюжок, різні папірці.
— Народ, розбирайте експропріацію, — вигукнув сусід, — Мій годинник знайшовся.
Знайшлися власники всіх речей, залишилася тільки одна сережка з голубим камінцем. Ніхто не впізнав її. Сашко невдоволено літав навколо натовпу, відчайдушно каркав на людей. Він дуже образився на них, за те, що вони розорили його схованку. Два дні він просидів на дереві і не підлітав до будинку.
— Знайшлися власники сережки? — Через тиждень запитала старенька.
— Ні. Ніхто не відгукнувся, — відповів Андрій.
— Віддай Сашкові, — продовжила бабуся, — Може перестане ображатися. Дивись, як засмутився.
Ворон дуже зрадів. Схопив сережку і юркнув на інше дерево.
Близько року Сашко жив біля будинку Андрія. Ніхто його не кривдив, але в гості не пускали. Він почав частіше зникати і повертатися рідше. А потім, взагалі зник.
Більше Сашка у дворі ніхто не бачив…
Фото ілюстративне.
