Було це в часи моєї молодості, але я цю історію й онучкам переказую, щоб знали, що любов – то не метелики і хмаринки, а все дуже приземлене і просте: їсти й спати. То ж хай собі багато не надумують, а сподобалися – і нема чого чоловіка випробовувати на те, що йому не властиво.
Отож, я тоді вчилася на філологічному, вся така переповнена віршами і цитатами, високої матерії та майбутнього людства. Жила зі старою тітонькою, в якої винаймала кімнатку.
І ось на якомусь студентському зібранні я й зустріла Семена – гарний, очей не відвести. Та й він до мене підійшов і ми познайомилися. Не скажу, що то була якась з ним цікава розмова, я мусила балакати аби заповнити незручне мовчання.
Ну, що цікавого, коли він розказує, що його мама працює в колгоспі агрономом, а тато трактористом. Вони надумали дати його вчитися в педагогічний, бо там великий недобір. А того й гляди – директором школи стане.
Скажу, що мене це засмутило, бо я вірила, що директор школи – це кращий з педагогів, а не хлопчина, який надіється на недобір, а потім досидіти в школі до директора і по тому, що він чоловічої статі, вилізти в керівники.
Але Семен був таким гарним, що я подумала, що в такій гарній голові мають бути лише гарні думки та помисли.
Ми почали зустрічатися: він приходив під мій під’їзд і чекав мене на лавочці. Декілька разів він здогадався принести гілочки бузку, але потім приходив без них:
– Всі дивляться і вже знають куди я йду, – казав ніяковіючи.
Я ж вважала, що щире почуття треба нести як прапор перед собою – гордо і впевнено, а не ось так, криючись під деревом…
Я говорила про книги, які читаю, про мрії, які маю, а він просто слухав і дивився. Я це собі трактувала, що він просто занімів від захвату і пишається, яка я розумна.
А от по сусідству зі мною, навпроти, жила Наталка, дівчина вчилася на бухгалтера і вже була самостійною, адже батьки примудрилися купити їй власну квартиру, не прості були батьки: мама на овочевій базі бухгалтером була, а тато – депутат. Марина й виглядала на всі свої статки – пашіла здоров’ям та рум’янцем.
І якось мені каже:
– Бачила я твого залицяльника, все стояв під деревом та тебе виглядав, то я його на чай запросила. Ти ж не будеш ображатися?
– Чого я буду ображатися, – кажу я, – за твоє добре серце?
Я тоді допізна сиділа в бібліотеці, бо ж писала як не курсові то реферати і приходила пізно, а телефону у мене не було, от Семену й приходилося мене просто чекати годинами, щоб потім погуляти.
Скажу, що й мені такі гуляння були над силу, бо ж біжу голодна додому, щоб щось перекусити, а тут Семен стоїть, то треба книжки залишити і йти з ним ще й гуляти. По дорозі він розщедрювався хіба на морозиво і то не завжди. То ж мені доводилося щось говорити аби заглушити бурчання в животі.
А сусідка раз його запросила, далі другий…
Коли я побачила, що Семен декілька вечорів не зустрічає мене біля дому, то я втішилася, бо ж можу нормально повечеряти і не дуже на те звертала увагу.
А одного разу біжу я на пари і бачу, що Семен виходить разом з Мариною з квартири, щасливі і сяючі.
Він знітився, а вона так нахабно сказала:
– У нас все серйозно, своє щастя треба годувати й оберігати, а не вірші читати. На весілля тебе не запросимо, вже вибачай.
Я тоді й слова не могла сказати – я була до глибини душі вражена такими двуличними людьми.
Але все це пройшло і в мене життя склалося щасливо: робота, чоловік і діти.
До речі, Семен таки став директором школи, але не в своєму селі, а в нашому місті…
Фото Ярослава Романюка.
