Була у моєї тітки сусідка, бабуся на ім’я Оля.
Але я її кликала про себе Бабуся “Красиво”. Тому що це було її улюблене слово. Якимось чином вона примудрялася вимовляти його всякий раз, коли взагалі вимовляла щось вголос.
Познайомилися ми, коли я одного разу фарбувала стелю у квартирі тітки. І була неймовірно зла і втомлена – найголовніше тому, що на драбині з відром в руках стояла я, а краще уявлення про те, як правильно білити, мала тітка. Яка сиділа внизу, на стільці і критично коментувала кожну мою дію.
Бабуся Оля заглянула до тітки під фінал нашої роботи. Я стояла на драбині, волосся моє було наполовину білим, футболка теж. А ось стеля здавався тітці все ще недосконалою. І раптом я почула за спиною:
– Баааа, мила! Як красиво! Білим-біле все стало!
Я похмуро озирнулася – на порозі до кімнати стояла худенька бабуся з величезними блакитними очима, і захоплено дивилася на стелю.
А потім раптом переключилася на мене
– А це племінниця твоя? Яка гарна!
“Прямо як стелю” – подумала я похмуро, слухаючи, як скрипить драбина і намагаючись зберігати на ній рівновагу.
Але ось на тітку ці захоплення раптом подіяли. Вона виструнчилася, разулибалась. І з такою гордістю оглянула нас з стелею, неначе білизна і того, і іншого було її особистим надбанням.
– Ну, вистачить тоді. І справді красиво. Зараз ще висохне і зовсім буде добре.
І я, зітхнувши полізла вниз, подумки дякуючи захопленій бабусі.
…Пізніше я бачила її ще кілька разів. Вона заходила до тітки, заносячи їй то яблук зі свого городу, то малини. І кожен раз це була феєрія.
– Дивись, які гарні ягоди я знайшла! – сяючи блакитними очима, відразу починала вона, – а вже яблучка які рум’яні і медові! Висіли на дереві, сяяли на сонечку, ух, краса!
І здається, не було того, чому тітка Оля не могла б захоплюватися. Рівним стібком шпалер, білим мереживним покривалом, блискучою шпилькою у волоссі дівчат, власним волоссям, новим пластмасовоим відром, утепленими калошами, пофарбованою підлогою, фарбою для підлоги…
Чесно кажучи, спочатку це у мене викликало холодний подив. Здавалося, що ця жінка виросла і прожила все життя в райських садах, підспівуючи пташкам і пурхаючи від квіточки до квіточки.
А потім я якось випадково дізналася, що бабуся ця – дитя, а вірніше підліток часів війни. І з всієї своєї родини до закінчення війни в живих залишилася лише вона. У ті роки людей з подібними історіями в живих ще було чимало. Майже всі найдоросліше покоління. Але ось таких, хто щиро радів би сонячному відблиску на яблуку, я ще не зустрічала. І не повинна зустрічати, думала я, саме так і правильно.
Так, логіка у мене в силу віку була досить лінійною.
Але через роки я почала помічати, що щось змінюється в повітрі після її візиту. Те, що було до цього зручно, економічно, практично, ергономічно, тепло, надійно… Стає раптом ще й… красиво. Навіть те, що в принципі не задумувалося як таке, що тішить погляд. В першу чергу саме це.
Потрапивши в будинок тітки багато років по тому, я насамперед запитала, як там “красива бабуся”. І дізналася, що прожила вона з того літа ще рік.
Перед тим, як відійти, вона злягла. Виявляється, ніяких близьких родичів у неї не було. Чи то вже, чи то взагалі.
Але до неї ходили всі сусіди. Всі ці щасливі власники красивих стін, відер, чобіт, рушників, волосся. Кожен з цих красивих людей сидів з нею позмінно, по графіку, який самі сусіди і склали. Приносили їй їжу, ліки, розважали і підтримували розмовами.
А потім всі разом і поховали.
Зібрали гроші і на поминки. І постаралися все зробити не просто правильно, але і ще, звичайно ж, красиво. Так само, як це робила для всіх вона.
Бабуся Оля вибирала знаходити і бачити в усьому красу. На згадку про неї всі намагалися зробити так само. І сподіваюся, не тільки проводжаючи її в останню путь. Але і взагалі, по життю. Принаймні, я дуже стараюся…
Автор: Rehina Vahapova.
Фото ілюстративне.
