В автобусі дві жіночки дискутували між собою, і кожна переконувала, що правда на її боці. Одна розповідала, як вона привчила свого чоловіка до всього того, що подобається їй: дивитися мелодрами, їсти гречану кашу (раніше він не міг на неї навіть дивитись), їздити влітку до моря, хоч він полюбляв спокійний відпочинок у Моршині… І тепер між ними гармонія: вони майже в усьому однодумці, отже — щасливі! «Невже це і є щастя?» — здивовано запитала слухачка. Її половинка, каже, пряма протилежність. Відпочивають нарізно, їдять, що кому смакує, однак живуть разом уже близько трьох десятків літ. І хто знає, який він, той рецепт щастя?
Аня так заслухалась, що мало не проїхала свою зупинку… Тієї миті їй пригадалися слова одного мудреця, що любов приходить до того, хто вміє чекати. А тут ще й своя історія…
…Їй сімнадцять, вона студентка педагогічного училища. Друзів багато, однак отого найдорожчого сердечного друга не мала, тож почувалася самотньою… Вирішила написати листа до cлужби знaйoмств. Скільки відповідей одержала! Сотні зо три листів! Телефон дзеленчав безперестанку. А ввечері, коли поверталася з лекцій, на неї вже чекали букети квітів у дверях квартири чи й просто на підлозі з прикріпленими записками від кавалерів. Тоді й повірила, що мрії збуваються. Вибрати було з кого. Віддала перевагу Анатолію, розумному й вихованому курсанту одного з військових училищ. Високий, чорнявий, а очі — блакить неба.
Другої чи третьої зустрічі Толя запросив до ресторану і поцікавився, чи не знайдеться подруга, бо, бачте, має хорошого друга Віктора і непогано було б провести час разом. Аня запросила одногрупницю Тетяну. Довгенько, щоправда, довелося вмовляти подругу, навіть сукню свою запропонувала.
Хлопці чекали біля метро. Військова форма їм неймовірно личила, в руках — по троянді. Перехожі озиралися — такі чудові пари. В ресторані звучала хороша музика, молоді кружляли в танку. Приємний вечір закінчувався, і стало зрозуміло, що Тетяна і Віктор знайшли спільну мову…
Спільні зустрічі частішали. Та коли Аня бачила Віктора, її серце було не на місці, так він їй подобався. Здавалося, що гарніший, розумніший і м’якший у стосунках, та й перспективи начебто кращі має. Можливо, просто заздрила подрузі?
Одного разу, коли святкували день народження Анатолія, Аня наважилася: написала коротенький лист-зізнання й непомітно поклала в кишеню Вікторового піджака.
Юнак зателефонував того ж вечора. В його голосі не було жодної ноти сумніву й вагань. З квітами й цукерками приїхав опівночі на таксі. Мама, звісно, сварила дочку за легковажність і радила серйозно розібратися в почуттях. Та де там! Усе закрутилось, як у кіно. Спершу пара приховувала зустрічі від друзів, але ж, як кажуть, усе таємне колись стає явним.
Так Аня назавжди втратила подругу. Анатолій ще довго не міг змиритися з тим, що сталося. Аня з Віктором невдовзі відсвяткували весілля, адже дівчина зaвaгiтніла. Через кілька місяців поїхали до Німеччини — місця служби Віктора. Там, у маленькому містечку Фюрт, Аня народила Марійку. Донечка підростала, Аня займалася хатніми справами, чоловік майже ввесь час — на службі. Швидко промайнув час. І ось вони знову в Україні. Як не старалася, Аня не змогла вмовити чоловіка жити в столиці — захотів бути ближче до своїх батьків. Та хто міг знати, що станеться далі?.. Сусіди попросили Віктора допомогти їм у будівництві будинку. Того дня — чи то з його власної необережності, чи через чиєсь недбальство — Аня втратила чоловіка, а донька — батька.
…Влітку під час відпустки приїхала з донечкою до своїх батьків у Київ, щоб показати Марійці визначні історичні місця. Роздивлялися дзвіницю Печерської лаври, і раптом Аня відчула на собі чийсь пильний погляд. То був Анатолій. Він тримав за руку хлопчика років п’яти, а поруч стояла дівчинка… як дві краплі води схожа на Марійку. Анатолій зробив крок назустріч. Привітався. Познайомив зі своїми дітьми — Анною та Віктором. У затишному кафе пили сік і їли морозиво. Аби трохи розрядити напружену атмосферу, обмінювалися несуттєвими репліками. Врешті Аня наважилась запитати: «А що зараз робить твоя дружина?» Анатолій промовчав. У неї про особисте нічого не запитував. Провів додому, простягнув на прощання візитівку: «Якщо захочеш, зателефонуєш».
Аня з порога сповістила мамі про несподівану зустріч, а та тихо мовила, що нічого випадкового в цьому світі не буває. Того вечора вони до пізньої ночі сиділи з матір’ю на кухні. Переговорили, здавалося, про все… Виявилось, що мати була в курсі всіх подій, бо Анатолій час від часу телефонував, розповідав про себе, розпитував про Аню. Але мати приховувала це від дочки, не хотіла її травмувати. А може, думала, що на все свій час. Анатолій одружився з Танею, хоч знав, що вона вaгiтна від Віктора. Здається, їхня дочка Анна старша від Марії на місяць. Хто нарік її цим іменем, здогадатися неважко. Другу дитину, попереджали лiкарі, Тетяні наpoджувати нeбeзпечно. Але жінка наперекір цьому — певно, з поваги чи з любові до чоловіка — наважилася. Вона відійшла у засвіти, коли з’явився синочок. Анатолій назвав хлопчика Віктором. Дітей допомагали виховувати мати Анатолія і його старша сестра. Він давно залишив службу, має власне підприємство, його ім’я досить відоме у світі бізнесу…
Аня ледве дочекалася ранку. Зателефонувала Анатолію. Він відповів, і з його голосу зрозуміла, як чекав цього дзвінка. Ані розвиднівся світ. Вона зрозуміла все благородство й щедрість душі цього сильного й стриманого чоловіка, який уміє так любити і так дружити.
Яке воно складне, життя, і які різні в ньому бувають рецепти щастя!
Автор – Людмила ЧЕЧЕЛЬ.
За матеріалами – Українське слово,
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
