Материнство – це не лише про любов. Це про втому, про безсонні ночі, про те, як ти вчишся жити в новому тілі, з новим серцем, яке тепер б’ється поза тобою. І в цьому новому світі найбільше хочеться одного – бути поруч із тими, хто не боїться життя.
Я пам’ятаю, як ми з сином їхали в маршрутці з села до міста. Йому було трохи більше року, він щойно почав ходити, але ще не вмів сидіти спокійно. Я тримала його на руках, а він крутився, скидав капелюшок, тягнувся до вікна, плакав. Люди навколо зітхали, хтось бурмотів щось про «невихованість», хтось демонстративно відвертався.
І тут – вона. Жінка років під шістдесят, з яскравими сережками, у квітчастій сукні, з торбою, з якої визирали домашні пиріжки. Вона подивилася на мене і сказала: «Давайте я потримаю, а ви трохи перепочиньте». Я не встигла відповісти, як вона вже тримала мого сина, показувала йому свої прикраси, співала щось про сонечко. Він затих. Я вперше за день змогла просто подивитися у вікно.
І я подумала: от із ким хочеться бути поруч. Не з тими, хто оцінює, хто міряє чужу втому, хто вважає, що діти – це «особистий вибір». А з тими, хто бачить – і діє.
Іншого разу ми були в супермаркеті. Син втомився, почав плакати, я намагалася швидко зібрати покупки, але черга, шум, люди. І тут – продавчиня з відділу овочів. Вона підійшла, простягнула яблуко: «Ось, для малюка. Солодке, щойно привезли». І поки я розраховувалась, вона гралася з ним, показувала, як крутиться візок, як блищить упаковка. Він сміявся. Я – дякувала. Вона сказала: «Я теж мама. Знаю, як це».
Я бачила таких жінок у лікарнях, на вокзалах, у чергах до каси. Вони можуть бути голосними, яскравими, з торбами з секонд-хенду чи годувати пташок. Але в них є щось, що не купиш – готовність допомогти. Не оцінювати, не повчати, не знецінювати – а просто мовчки зробити.
Одного разу ми потрапили під дощ. Син у колясці, я без парасолі, вітер, дощ заливає очі. І тут – дві жінки, які продавали зелень на ринку. Одна допомогла мені завести коляску під накриття, інша накинула щось на коляску: «Маленького не можна змочити». І стояли поруч, поки ми не дочекалися таксі, не питаючи чого я в таку погоду вийшла на ринок. Я не знала їхніх імен, але пам’ятаю їхні обличчя.
А ще була одна історія в поїзді. Ми їхали нічним рейсом, син не міг заснути, я вже не мала сил. І тут – провідниця, з яскравим макіяжем, у формі, яка трохи тиснула на плечах. Вона принесла нам чай, запропонувала теплу ковдру, а потім сказала: «Я можу трохи побути з ним, ви поспіть». І сиділа з ним, поки я дрімала. Я прокинулась – він спокійно грався з її ліхтариком.
Материнство не має зовнішності, стилю, освіти, статусу. Не про те, як «треба виглядати». Це про серце. Про здатність бачити іншого. Про те, що материнство – це не лише про свою дитину, а про те, як ми всі разом тримаємо цей світ.
Бо коли ти мама – ти часто одна. Іноді ти не можеш поїсти, поспати, навіть просто постояти. І тоді – кожна така жінка, яка каже: «Давайте я потримаю», – стає твоїм тилом.
Я хочу бути такою. Коли мій син виросте, я хочу бути тією, хто вміє сказати: «Мамочко, відпочиньте». Хто знає, як заспокоїти дитину, як розсмішити, як прикрити від дощу. Хто не боїться бути живою, щирою, голосною, доброю.
Бо з ким хоче бути поруч мати з дитиною? З тими, хто не боїться любові. Хто не боїться бути смішною, недосконалою, але справжньою. З тими, хто не проходить повз, коли бачить втому. З тими, хто не питає, чому дитина плаче, а просто бере її на руки.
І коли я згадую всі ці історії – я розумію: це було честю. Бути поруч із такими жінками. В автобусах, на вокзалах, у лікарнях, на базарах. Це вони – справжні героїні буднів. І я хочу бути однією з них.
