Вже з першого дня, як вони розписалися, я зрозуміла, що діла не буде. Мій зятьок, Андрій, стояв біля порога з однією валізою. Ні грошей за душею, ні кутка свого, прийшов жити на все готове. Я тоді зразу Оксані сказала, що посадила собі на шию студента, якого ще три роки годувати треба, поки він той свій диплом отримає. Андрій тільки очима кліпав, нічого мені до ладу не міг відповісти, йшов на кухню і там тихо Оксані щось шепотів. Потім вона прибігала до мене, плакала, просила не чіпати його, бо він пообіцяв знайти підробіток. Але які там заробітки, коли в нього пари щодня до третьої години, а потім він за книжками сидить.

Мені швидко увірвався урвався терпець дивитися на це все. Оксана тоді якраз на третій курс перейшла, теж нічого не заробляла. Я щодня поверталася з роботи з сумками, готувала на всю хату, а вони двоє сідали за стіл і навіть “дякую” нормально не могли сказати. Якось увечері, коли Андрій пішов у бібліотеку, я сіла з донькою на кухні й прямо їй усе виклала. Запитала, навіщо було у дев’ятнадцять років життя собі ламати, заміж вискакувати за першого зустрічного. Сказала їй, що тепер мушу на своїх плечах тягнути ще одного дорослого хлопця, який тільки обідати вчасно приходить.

Оксана тоді сильно образилася, закрилася в кімнаті й цілий вечір зі мною не розмовляла.

Через кілька місяців у нас з’явилася дитина. Мала Христинка постійно плакала, ночами ніхто не спав. У квартирі стало тісно, всюди висіли пелюшки, дитячі речі, місця не вистачало. Тоді взагалі почалося щось з чимось. Я не могла мовчати, коли бачила, що дитині треба купувати суміші, дорогі каші, а Андрій приносив якусь мізерну стипендію. Ми сварилися щодня, Оксана через це постійно нервувала, плакала, в неї навіть молоко пропало, довелося повністю переходити на штучне годування. Андрій замість того, щоб узяти якусь нічну зміну чи піти розвантажувати машини, просто мовчки збирав речі. Одного дня він просто закинув свій одяг у ту саму валізу і пішов жити назад у гуртожиток.

Я тоді твердо сказала Оксані, щоб подавала на розлучення. Не було сенсу чекати, поки він згадає про сім’ю. Більше того, я заборонила їй навіть заїкатися про якісь гроші від нього чи аліменти. Сказала, що мені не треба ні його копійок, ні його самого в нашому домі. Оксана спочатку плакала, казала, що дитині потрібен батько, що треба хоч якісь кошти на дитяче харчування. Але я наполягла на своєму. Поставила умову: або ми забуваємо про цього горе-батька назавжди, або вона йде шукати його по гуртожитках. Навіть телефон Оксани перевіряла, щоб вона не здумала йому дзвонити чи зустрічатися потайки. Постійно їй нагадувала, як вона втратила нормальний шанс. До неї ж залицявся Віталій — солідний чоловік, з власною машиною, з грошима. Так, він був значно старший, майже мій ровесник, але зате міг забезпечити сім’ю. Оксана тоді тільки відмахувалася, казала, що Віталій гуляє з іншими жінками і спокою з ним не буде.

Я їй пояснювала, що чоловіки всі такі, поки неодружені, а якби з’явилася молода дружина, то він би сидів удома. Тепер же вона залишилася сама з дитиною, і кому вона з тією маленькою Христинкою була потрібна.

З часом Оксана й сама почала вірити моїм словам. Вона бачила, як важко одній. Її злість на Андрія росла щодня, особливо коли доводилося рахувати кожну гривню в магазині.

Потім у нашому житті знову з’явився Віталій. Вони розписалися без великого свята і почали жити разом. Оксана його не любила, це було видно, вона ходила холодна, байдужа. Віталій виявився непростою людиною, він і далі міг на вулиці заглядатися на молодих дівчат, навіть при Оксані робив компліменти сусідкам чи продавчиням у магазині. Оксані було абсолютно байдуже, вона навіть уваги на це не звертала, не влаштовувала йому сцен. Усю свою образу вона все одно тримала на Андрія, вважала, що це він винен у тому, як склалося її життя.

Одного разу Оксана повернулася з міського парку сама не своя. Там проходив якийсь ярмарок, і вона випадково зустріла Андрія. Розказувала мені потім на кухні, як він підійшов, почав розпитувати про Христинку, скаржився, що йому не дають бачитися з дочкою. Оксана йому тоді різко відповіла, що дитина тільки її, і що в Андрія вже давно нова сім’я, є син. Вона мені хвалилася, що збрехала йому в очі, ніби дуже щаслива з Віталієм, що у них багато грошей, а він так і залишився нічим. Після тієї зустрічі вона ще довго не могла заспокоїтися, все ходила по кімнаті й переставляла речі з місця на місце.

Христинка росла, почала ходити до школи, і з кожним роком усе більше розпитувала про свого рідного батька. Оксана їй завжди казала, що Андрій був ледачим, ніколи нічим не допоміг, жодної іграшки не купив. Ну а я, коли мала підросла, вирішила додати трохи від себе, щоб у неї взагалі не було бажання його шукати. Я сказала Христинці, що її батько залишив її, коли вона ще в колисці лежала, що він постійно влаштовував сварки, поводився негарно і в чарку заглядав.

Дівчинка вірила кожному слову, у неї аж сльози на очах виступали від образи за матір. Вона почала просто ненавидіти Андрія, хоча навіть не пам’ятала його обличчя.

Андрій часом ходив біля нашої школи, я сама кілька разів бачила його здалека, як він стояв за деревами й дивився, коли Оксана або я забирали Христинку. Підійти він так і не наважився, бо знав, що ми влаштуємо скандал прямо на вулиці. Так вони й жили в одному місті, Христинка росла дуже схожою на нього, такі ж очі, така ж хода, але батька знати не хотіла.

Коли Христинка закінчувала одинадцятий клас, був великий випускний на головній площі. Всі діти стояли в гарних костюмах, сукнях, батьки фотографували. Ми з Оксаною трохи затрималися в магазині, купували воду, а Христинка чекала однокласників біля фонтана. Андрій скористався моментом, коли нас не було поруч, і підійшов до неї. Мені потім сама Христинка все розповіла, коли ми вже йшли додому. Вона зразу його впізнала, бо Оксана показувала їй старі фотокартки. Розповідала, що він намагався виправдовуватися, казав, що пристойно заробляє, що ніколи не поводився агресивно, як їй говорили вдома. Але мала його навіть слухати не стала, наговорила йому купу неприємних речей, сказала, що знає про всі його вчинки і бачити його не хоче. Андрій тоді просто розвернувся і пішов.

Час ішов, Христинка повторила долю своєї матері — теж рано вийшла заміж за свого однокурсника, який вчився на філологічному. Скоро в них народилися хлопці-близнюки. Грошей катастрофічно не вистачало, Віталій на той час уже сильно зліг, сидів удома, отримував мізерні копійки, тому від нас допомоги вони не бачили. Христинка змусила свого чоловіка кинути навчання і відправила його торгувати на ринок побутовою хімією. Але з нього продавець був ніякий, він постійно прораховувався, брав товар у борг…

І ось буквально минулого тижня сусідка принесла мені новину. Вона зустріла на ринку жінку, яка колись вчилася з Андрієм в одному інституті. Та їй розказала, що Андрій раптово отримав величезну спадщину від якихось далеких родичів по материній лінії, які давно виїхали за кордон. Дітей у тих родичів не було, будинок і рахунки перейшли Андрію.

Я як це почула, у мене аж у грудях усе стислося від заздрості. Чому цьому ледарю так пощастило в житті?

Я зразу ж поїхала до Христинки, все їй розказала. Сказала, щоб вона збирала дітей, брала візок і йшла прямо до батька на квартиру. Адресу я через знайомих швидко дізналася. Кажу їй: “Він тепер багач, нехай дає гроші на твоїх дітей, він їм рідний дід, зобов’язаний допомогти, раз стільки років нічого не платив”.

У неділю вранці Христинка з двома малими поїхала туди. Двері відчинила Тетяна, нова дружина Андрія. Христинка навіть не привіталася, з порога запитала, чи батько вдома. Тетяна здивувалася, почала розпитувати, хто вони такі, бо в них з Андрієм тільки один спільний син. Христинка почала казати, що вона його рідна дочка, яку він залишив, і почала вимагати свою частку від спадщини. Тетяна тоді просто розсміялася їй в обличчя, згадала, як Христинка на випускному називала Андрія невдахою і казала, що ненавидить його. Вона гукнула Андрія з кімнати, сказала, що до нього прийшли за спадком, якого не існує.

Виявилося, вони все придумали аби перевірити чи донька справді аж таку має неприязнь до батька і чи гроші все не виправлять.

Христинка повернулася ні з чим, плакала весь вечір, а я тепер думаю, що треба було діяти через суд. Думаю, що диму без вогню не буває, а ви якої думки?