Андрія скоротили несподівано, без пояснень. Просто викликали до кабінету, чемно подякували за роботу й сказали, що компанія оптимізує витрати. Він вийшов надвір із папкою документів під пахвою і довго стояв біля зупинки, дивлячись, як люди кудись поспішають. У голові не було жодної думки — ні образи, ні злості, лише глуха порожнеча.
Перші кілька днів він ще тримався. Казав собі, що це пауза, що знайде щось краще, що з його досвідом без роботи довго не сидять. Андрій оновив резюме, розіслав його всюди, де тільки міг, і став чекати. Чекання затягнулося.
Одного вечора, безцільно гортаючи стрічку в інтернеті, він натрапив на коротке відео. На екрані була жінка років сорока, спокійна, з м’яким голосом. Вона говорила так, ніби зверталася особисто до кожного:
— У будь-якій складній або незрозумілій ситуації варто сказати собі всього два слова: «На краще».
Андрій пирхнув і похитав головою. Йому це здалося наївним.
— Мене скоротили на краще! — напівжартома вигукнув він у порожню кімнату. — Дякую долі!
Сміх вийшов глухий і недовгий. Жарти жартами, але минув тиждень, другий, а жодної конкретної пропозиції так і не було. Деякі роботодавці не відповідали зовсім, інші чемно відмовляли після співбесід. Минав другий місяць без стабільного доходу.
Його дружина Аліна спершу мовчала. Вона теж сподівалася, що це ненадовго. Але з кожним днем її терпіння тануло.
Вона дедалі частіше зітхала, переглядаючи рахунки, і все рідше запитувала, як минула чергова зустріч.
Одного ранку, коли Андрій збирався знову йти «по оголошеннях», Аліна не витримала.
— Я так більше не можу, — сказала вона різко. — Я не збираюся тягнути все сама.
— Я ж шукаю, — спокійно відповів він. — Це тимчасово.
— Мені байдуже, тимчасово чи ні. Іди хоч ким, але гроші в дім принось. Я не банкомат.
Андрій мовчки кивнув. Він розумів її. Розумів, що в сім’ї він мав бути опорою. Саме так його вчили. Саме так він звик думати. Але від розуміння легше не ставало.
Він ходив за оголошеннями щодня, але вважав, що не буде працювати на складі чи в охороні з його компетенцією.
Ввечері він повертався додому втомлений, із відчуттям, ніби день минув даремно.
Одного разу, повертаючись після чергової співбесіди, Андрій уже здалеку побачив Аліну біля під’їзду. Вона була в яскравій сукні, з акуратною зачіскою, з макіяжем, якого він давно на ній не бачив. Вона виглядала так, ніби збиралася на побачення.
До будинку під’їхав чорний позашляховик. Дверцята відчинилися, за кермом сидів незнайомий чоловік. Аліна усміхнулася, чоловік ввічливо відкрив їй дверцята і посадовив в машину, поцілувавши руку. Авто рушило.
Андрій стояв, не зводячи погляду з дороги. Йому здавалося, що він дивиться не на реальність, а на чиюсь чужу сцену.
Пізно ввечері Аліна повернулася. Андрій сидів на кухні.
— Де ти була? — запитав він тихо.
— У подруги, — відповіла вона, не дивлячись на нього. — І взагалі, я не зобов’язана звітувати. Я ж не на твої кошти гуляла.
— А на чиї? — він підвів очі. — На кошти того чоловіка з машини?
Аліна завмерла, а потім зітхнула.
— Ну раз ти вже все бачив… Я йду від тебе. До Романа. Він мене цінує. І в нього немає проблем із роботою.
— Ти йдеш не до нього, а до його можливостей, — гірко сказав Андрій.
— Називай як хочеш. Я вже вирішила. Речі заберу сьогодні.
Вона справді зібралася швидко. Сказала, що подасть документи сама і не хоче затягувати.
— Залишайся тут, — кинула вона на прощання. — У своїй старій квартирі й зі своїми принципами.
— Хай буде так, — відповів Андрій. — Мабуть, і це на краще.
Він сказав це з іронією, але коли двері зачинилися, стало тихо й порожньо. Проте разом із тишею прийшло й дивне відчуття полегшення. Ніби з квартири пішло не лише дружина, а й постійна напруга.
Минуло кілька днів. Якось на вулиці Андрій зустрів свого колишнього одногрупника — Ігоря. Вони давно не бачилися.
Колись разом навчалися, але Ігор так і не закінчив коледж — пішов займатися власною справою.
— Як життя? — спитав Ігор.
Андрій коротко розповів про все.
— Слухай, — пожвавився Ігор. — У мене будівельна фірма. Роботи багато. Люди потрібні. Я пам’ятаю тебе — ти надійний, руки на місці. Зарплата не захмарна, але на перший час вистачить. Поки щось серйозніше знайдеш.
Андрій погодився майже одразу. Наступного дня він уже був на об’єкті.
Робота була важка, багато чому прийшлося вчитися. Йому доручали виправляти недоробки: проводку, сантехніку, дрібні, але важливі деталі. Він старався. Робив усе акуратно, ніби для себе.
Одного дня його відправили в квартиру, де потрібно було під єднати і повісити люстру з пультом. Господиня показала, де що, і сказала, що ненадовго вийде.
Андрій працював мовчки, зосереджено, але відчував, що щось не так, десь він цю жінку бачив. Коли він закінчив, жінка вже повернулася.
Вона уважно оглянула результат.
— Ви дуже порядна людина, — раптом сказала вона.
— Чому ви так вирішили? — здивувався він.
— Я відчуваю, — відповіла вона просто.
Вона запропонувала каву. Андрій погодився. Кава була справді смачна. Коли він допив, жінка взяла чашку, подивилася на дно й промовила:
— Те, що від тебе пішла дружина, — це на краще.
Андрій не стримав сміху, він згадав, де бачив цю жінку. Він розповів, як цими простими словами він тримав себе на плаву.
— І я маю рацію, — спокійно сказала вона. — Ти скоро підеш із цієї роботи. Знайдеш справу, яка тобі підходить. І зустрінеш жінку. Ви одразу це зрозумієте.
Він подякував і пішов, трохи усміхаючись.
Через два місяці його запросили на співбесіду в серйозну компанію. Його прийняли. У відділі кадрів він раптом розгубився.
Перед ним стояла дівчина з ясними очима. Її звали Соломія.
Вони дивилися один на одного мовчки, ніби давно були знайомі.
Минуло сім місяців — і вони одружилися. А згодом у їхньому домі з’явилася донечка — Ілонка.
І тоді Андрій остаточно зрозумів: інколи достатньо всього двох слів, щоб не зламатися.
— На краще.
