Олександр махнув рукою услід машині, що від’їжджала. Він підкинув рюкзак вище, підхопив велику валізу і попрямував до села.
Скільки років він тут не був? Якщо розібратися, то всі 25, ну, хіба що інколи приїжджав – щось у будинку полагодити, подивитися. На кілька годин. Синам це все було нецікаво, а Галина й зовсім цього не терпіла. Скільки він її умовляв – поїдемо, хоча б у відпустку. Там же природа, краса!
Та де там. Галину завжди цікавили лише курорти. Ось і гнув спину Саша, аби дружина щороку їздила на море, та щоб у квартирі був повний достаток. Поки достаток був, усе начебто й добре було, але потім сталося те, що сталося. Занедужав.
Саша стільки років ганяв далекобійником, що й не згадає, скільки точно. Кілька разів переходив на іншу роботу – набридало не жити вдома, але Галина одразу починала його пиляти. Грошей же там у рази більше платили. Одного разу він не витримав, запитав:
– Я не розумію, тобі що, краще, коли мене вдома немає?
На що Галина повчально відповіла:
– Чоловік у домі для того, щоб гроші приносити й сім’ю забезпечувати, а все інше – потім. Я тобі навіщо синів народжувала? Щоб тепер самій їх забеспечувати?
– Ой, ну коли, скажи, коли таке було, щоб ти їх забезпечувала? Хіба нам на все не вистачає? Що тобі не так?
Галина дивилася на нього впритул своїми чорними очима:
– Тільки дуже далекі люди можуть задовольнятися тим, що є. А нормальні завжди прагнуть більшого!
Ну що йому залишалося? Тільки знову за кермо. А пів року тому на огляді йому сказали, що щось у нього там руйнується. Дали йому групу й відправили додому. Пенсія була приблизно в 20 разів менша за зарплату.
Перші два місяці Галина мовчала. Потім запитала:
– Ти що, так і збираєшся вдома сидіти?
– Галю, а що мені робити? Ти ж бачиш, як мені, куди я маю податися?
– Тоді я не розумію, нащо ти такий потрібен? Мені ще немає 50, я можу вийти заміж за нормальну людину.
Такого Сашко від дружини не очікував. Ні, він, звісно, знав, що вона не з медом, але щоб так, відкрито, в очі.
– Нічого, що цю квартиру я купував?
– Нічого. У тебе два сини, тож ти давно до цієї квартири не маєш стосунку.
Найбільше його здивували діти. Його сини, одному з яких було 23, а другому 17, стали на бік матері.
– Їхав би кудись, он у село своє, все одно від тебе тепер ніякої користі…
Перед тим, як ухвалити рішення, він не спав усю ніч. Багато передумав. І дійшов висновку, що припустився в житті лише однієї помилки…
Колись, коли він ще тут жив, у Саші була любов. Весела така, з довгою косою. Правда, з багатодітної сім’ї, але це до діла не стосувалося. Така любов між ним і Катериною була, що здавалося — це назавжди. Усе до весілля йшло, аж тут приїхала Галина провідати бабусю. І все. Сашко просто пропав. Галина в модних туфлях, коротка стрижка, фарбоване волосся, блузка яскрава. Словом, голову втратив. Три дні про все забув, від Галини не відходив, а потім, через тиждень сумнівів, зібрав валізу і подався за нею в місто.
На той час у Саші була тільки бабця, яка щедро обсипала його “побажаннями” в дорогу. І було за що. Сашко тікав, як боягуз — уночі.
Потім у селі довелося побувати лише через п’ять років. Каті не було, вона поїхала майже одразу за ним. Він поховав бабцю, заради цього й приїжджав, і поїхав, щоб знову багато років тут не з’являтися. Ось вона, помилка. Якби не повівся, як сорока, на блискуче, не втік, як боягуз, то було б у нього зовсім інше життя, у цьому Саша був певен. Тільки що тепер про це думати? Минулого не повернеш. У селі, мабуть, уже й однокласників його не залишилося. Самі пенсіонери, втім, як і всюди.
Тепер і він поповнить їхні лави. Житиме якось. Саша пришвидшив крок. Треба встигнути облаштуватися, поки світло. І скільки в нього ще часу? Треба економити. А то доведеться в місто їхати. А йому дуже не хотілося. Ішов важко. Сказав дружині, що якщо колись повернеться, то зустріч їй не сподобатися. Вона посміялася, назвала його диванним героєм і просто пішла до кімнати.
Саша розумів, що треба було боротися, поставити їх на місце, але не хотілося.
Будинок зустрів його пилом і павутинням. Усе просяклося запахом вогкості, затхлості, і хоч надворі було тепло, Саша розпалив пічку. Оглянувся і почав прибирати. Годину вже копирсався, один кут розгріб, але до чистоти й порядку тут ще не один день. У двері постукали.
– Так.
Видно, сусіди побачили дим із комина, от і прийшли дізнатися – чи все гаразд? У селі так, усі одне за одним наглядають.
– Сашо, це ти?
Він здригнувся і повернувся. На порозі стояла Катерина. Господи, вона все така ж красива. Все така ж свіжа, ні грама зайвої ваги, і коса через плече. Скільки їй? 45? 46? Вона молодша за нього на три роки була.
– Катю? Привіт, так, це я…
– Ти що, погостювати, у відпустку?
– Ні, Катю. Назавжди приїхав. Тобто ненадовго, але назавжди. Ну…
Вона підійшла до столу, відсунула стілець.
– Якось ти рано зібрався. У твої роки чоловіки кажуть – тільки жити починають.
Він теж присів.
– Ну, ось якось так вийшло. Поки міг, був потрібен, а як не зміг нічого, то й попросили з очей геть. Та гаразд, що ми все про мене… Ти як? Ти ж начебто в селі не жила?
– Я давно вже повернулася. Більше п’яти років тут.
– Чоловік, діти?
– Чоловіка немає, донька є. Вона зараз у мене в гостях, – Катя оглянулася, – та довго тобі тут одному доведеться прибирати. Гаразд, зараз Марину покличу, допоможемо тобі.
Катя швидко розвернулася, вийшла, а Саша подумав – ось людина, він так з нею вчинив, а вона й зла не тримає. Свята, не інакше.
Невдовзі Катя повернулася з дочкою. Марина чимось невловимо була схожа на Катю, але в ній було щось ще, що постійно привертало увагу Саші. Він ніяк не міг зрозуміти що, але ловив себе на тому, що часто дивиться на Марину, ніби щось шукає.
До вечора будинок не лише сяяв чистотою, а Марина ще й смачну вечерю приготувала. Тільки сіли за стіл, у двері постукали. Увійшла незнайома жінка.
– Доброго дня, мені сказали, що Катерину я тут знайду. Катерину, яка допомагає…
Жінка виглядала втомленою і заплаканою. Катя швидко встала.
– Марино, вечеряйте без мене, допоможи потім Саші з посудом.
– Добре, мамо…
Марина незворушно продовжувала їсти. Саша подивився на неї, коли Катя вийшла.
– А що значить – Катерина, яка допомагає?
Марина всміхнулася:
– Те й значить. До неї люди різні приїжджають. Мама в травах усяких розбирається. Травницею її тут називають. Ну і не тільки в травах.
Оце була новина.
– Ти серйозно?
– Звісно.
– І що, є такі, кому справді допомогла?
– Скільки завгодно. Гаразд, давайте я посуд приберу, та піду. Може, мамі допомогти треба.
Марина пішла, Саша ліг. Заснути не вдавалося, його постійно щось тривожило, і раптом він сів на ліжку. Встав, знайшов у шафі старий альбом, довго гортав його, нарешті дістав фотографію. Його бабуся. Дуже стара фотографія. Він здригнувся. На нього дивилася дівчина, дуже схожа на Марину. Саша відкладав альбом, прикинув, скільки Марині років. Потім встав, випив водички і заплакав. Тихо. Сидів, дивився в темряву, і просто сльози котилися по щоках.
Вранці Саша навіть не ворушився, все нило. Ближче до обіду грюкнули двері.
– Саш, ти де? Погода така, а ти й на вулицю не виходиш?
Біля ліжка з’явилася Катя.
– А що це з тобою?
Саша винувато всміхнувся.
– Катю, Марина – вона моя дочка?
Катя легко всміхнулася.
– Я думала, ти одразу здогадаєшся, вона ж схожа на твою бабусю.
Саша відвернувся.
– Ну, ось що, Саш. Що було, те загуло, а зараз ми з тобою одужувати будемо. Придумав собі всяке. Тут вилежуватися не можна.
Минуло три роки.
Біля будинку Каті зупинилася машина. Катя мало не бігом від будинку до неї. Двері відчинилися, і звідти руки Марини поставили на землю хлопчика двох років. Той одразу поплентався до бабусі назустріч.
– Ба! Ба!
– Ти, мій зайчику!
Катя підхопила на руки онука і закружляла, затанцювала з ним. Підійшли Марина із зятем.
– Привіт, мамо. А тато вдома? Володя йому таку вудку купив.
Володя, тобто зніяковілий зять, продемонстрував вудку.
– Нема, пропадає на своїй машині в полі з ранку до вечора. Але сьогодні обіцяв раніше бути.
Ніби на підтвердження її слів, удалині почувся гул, а потім і пил з’явився.
– Он, летить. Знов бабусі сваритимуться!
Хлопчик заворушився на руках у Каті.
– Дідо!
З вантажівки вийшов Саша. В пилюці, брудний, але щасливий. Уже рік він працював у фермерському господарстві. Не лише добре заробляв, а й чудово почувався, наче в нього почалося друге життя чи відкрилося друге дихання.
– Приїхали! Нарешті!
Він простягнув руку зятю, обійняв Марину, підхопив на руки онука і високо його підкинув, а потім чмокнув Катю в щоку.
– Маринко, мені завтра вихідний дали, я тільки машину поставлю. Володя хай тут вугілля розпалює, а ми з онуком поїдемо машину ставити. Гаразд?
Вона розсміялася.
– Та їдьте вже, його від тебе тепер все одно не відірвеш…
