Одного разу я поверталася з дачі електричкою з маленькою дитиною. Мирославу тоді було два роки, він не злазив із рук і безперестанку хникав. Я їхала сама, бо чоловік був у відрядженні, а я занедужала. Сиджу з температурою, навіть до вбиральні не можу сходити – бо дитина.
І раптом заходить вона. Жінка в леопардових лосинах, у шльопанцях, у футболці, прикрашеній блискітками. На пальцях – масивні золоті персні, плечі – наче криголам, голос гучний, а в усмішці виблискує золотий зуб. І не було людини прекраснішої.
Вона гепнулася на сидіння навпроти мене. А за п’ять хвилин Мирослав уже сидів у неї на руках, а вона ніжно гомоніла: «Який же ти міцненький! Ану, злізь із бідної матусі, глянь, яка вона худенька! (Хочеш льодяник? Він від кашлю добре допомагає!)». Вона бавилася з ним у «ку-ку», «ладусі», «злови руку», розповідала «сорока-ворона кашу варила» і всяке таке. Співала пісеньки, реготала так, що аж гриміло. Казала: «Люблю, коли з дітьми їздять, бо без них нудно. Мої внуки далеко, але за місяць до них поїду». На прощання Мирослав розцілував її всю.
Іншим разом я йшла сільським ринком із візочком, уся обвішана сумками з фруктами. І тут у візочка відпало колесо. А ще почалася злива – справжня гірська, зі штормовим вітром. Дві жінки – засмаглі від південного сонця й запилені, але з яскравою помадою – підхопили візочок із двох боків. А третя, продавчиня, кинула мені дощовик і дитячі шкарпетки, гукнувши: «Грошей не треба, швидше прикрийте малюка і шкарпетки одягніть, обов’язково!».
Таких історій у мене безліч. І якби мене спитали, ким я хочу стати, коли виросту, я б чесно відповіла: хочу бути такою жінкою. З таким великим серцем, яка не боїться підхопити чужий візочок і вийти під зливу, яка знає тисячу пісеньок і щиро може сказати: «Матусю, відпочивай». Яка спокійно прожене чарколюба від дівчинки-підлітка. З якою не боїшся будь-якої погоди.
Коли мій син виросте, я озирнуся на всіх цих жінок – у автобусах, на ринках, в електричках, у поліклініках — і скажу: «Для мене було великою честю стояти пліч-о-пліч із вами». Бо, знаєте, діти – ще той виклик: ніщо не скасовує твоїх материнських обов’язків, а часом ти залишаєшся сама. Але поки довкола є такі жінки, ти не одна – вони завжди прикриють.
