Дзвінок будильника вже давно не був для мене. Я прокидалася за п’ять хвилин до того, як він починав свою монотонну мелодію. Просто лежала в сутінках, дивлячись у стелю, і слухала, як за вікном починає гуркотіти перший трамвай.

Я повільно спустила ноги на холодну підлогу, намацала капці й накинула халат. На кухні все було звично до щему в зубах. Старий чайник на плиті, чашка, що стоїть на тому самому місці вже десять років. Поки вода закипала, я пішла вмиватися. Дивилася на себе в дзеркало й думала, що в сорок п’ять років жіноче обличчя стає схожим на карту, де кожна зморшка — це маршрут, яким ти так і не пішла. Волосся я звично стягнула у тугий вузол. Мені здавалося, що розпущене волосся у моєму віці виглядає якось недоречно, ніби я намагаюся наздогнати поїзд, який пішов ще у минулому десятилітті.

Ліжко я застелила з особливою ретельністю, ідеально розправивши покривало. Це була моя особиста манія — ідеальний порядок. Раніше я думала, що це для когось. Для того міфічного чоловіка, який одного разу помилиться дверима або прийде подивитися лічильники й залишиться назавжди. А зараз… зараз я просто не могла інакше.

У маршрутці я знову розглядала людей. Мій погляд зупинився на жінці похилого віку, яка тримала на колінах кошик.

Звідти визирнуло маленьке вушко. Вона шепотіла щось усередину кошика, поправляючи хустку. Я раптом зрозуміла, що теж так хочу. Хочу, щоб удома хтось чекав, навіть якщо цей «хтось» просто мурчатиме і вимагатиме їжі.

На роботі я поділилася цією думкою зі своєю колегою Вікторією. Ми разом працювали в процедурному кабінеті вже казна-скільки років.

— Вікторіє, як думаєш, якщо я візьму кота, це вже остаточний діагноз? — запитала я, протираючи спиртом лотки.

— Лесю, який ще діагноз? — вона зітхнула, знімаючи маску. — У мене їх двоє. Вони о п’ятій ранку влаштовують перегони по шторах, але коли прийдеш втомлена, а вони лізуть під руку — ніби легше стає. Тільки не бери безпородного, вони часто шкодять. Візьми когось спокійного, британця чи бенгала.

— Бенгала? — я пригадала це слово. — Вони ж дорогі, напевно.

— Ну, так. Зате красиві. А гроші… Слухай, ти ж хотіла підробіток. Тут пацієнт один шукав медсестру додому, йому курс крапельниць призначили. Платить непогано, і живе десь поруч із тобою.

Я взяла номер телефону. Чомусь думка про кота і підробіток злилися в один план. Я зароблю на найкращого кота у світі й нарешті зміню свій звичний маршрут «робота–дім».

Того ж вечора я стояла біля дверей квартири в старому цегляному будинку. Двері відчинив чоловік. Віктор Степанович. Йому було десь під сімдесят, але тримався він дуже прямо. Чорне волосся, явно підфарбоване, і сива акуратна борода.

Він нагадав мені професорів зі старих фільмів.

— Проходьте, Лесю, — сказав він низьким, приємним голосом. — Вибачте за безлад, мої суглоби зовсім відмовилися мені служити, тому я трохи запустив господарство.

Я пройшла у вітальню. Там було багато книг, пахло старим папером і якимось особливим затишком, якого мені не вистачало.

— Давайте почнемо, — сказала я.

— Ви знаєте, я все життя займався архітектурою, — почав він, — Проектував мости. Мости — це дивовижна річ, Лесю. Вони з’єднують те, що здавалося роз’єднаним назавжди.

Він говорив спокійно, впевнено, і я непомітно для себе почала розповідати йому про свою роботу, про самотність, про те, що хочу завести кота. Він слухав так уважно, як ніхто ніколи мене не слухав. Коли процедура закінчилася, він затримав мою руку у своїй.

— Ви дуже хороша жінка, Лесю. У вас такі ніжні руки. Це зараз рідкість.

Наступні десять днів стали для мене святом. Я летіла до нього після зміни, ми пили чай після маніпуляцій, він читав мені уривки з книжок. Мені здавалося, що я нарешті знайшла свою гавань. Різниця у віці мене не лякала. Я бачила в ньому надійність, якої мені так бракувало. Коли курс лікування закінчився, Віктор Степанович запропонував мені одружитися.

— Я не пропоную вам пристрасті, Лесю. Я пропоную повагу і спокій. Мені важко одному, і я бачу, що ви теж втомилися від самотності. Давайте спробуємо? Моя квартира велика, місця вистачить усім. Навіть вашому майбутньому коту.

Я погодилася. Ми просто розписалися в РАЦСі, без суконь і гостей. Я переїхала до нього, а свою квартиру ми вирішили здавати.

— Ти не хвилюйся про орендарів, — сказав він, забираючи мої ключі. — У мене є знайомі, вони все оформлять. Буду сам заїжджати по гроші раз на місяць, щоб тебе не турбувати. Тобі ж і так роботи вистачає.

Я була вдячна за таку турботу. Тепер моє життя оберталося навколо Віктора Степановича. Я вставала ще раніше, щоб приготувати йому дієтичний сніданок. Він став вибагливим: то каша не така розварена, то чай занадто гарячий. Гроші від оренди моєї квартири він забирав «на ліки».

— Розумієш, Лесю, — казав він, розглядаючи нові дорогі ампули, — мені треба підтримувати форму, щоб відповідати такій молодій дружині. Я ж для тебе стараюся.

Я кивала, хоча в душі почало зріти якесь дивне почуття. Моєї зарплати тепер ледь вистачало на продукти для нас обох, бо він замовляв дорогі делікатеси, стверджуючи, що в його віці важливо харчуватися якісно. Спали ми в різних кімнатах — він пояснив це тим, що у нього чутливий сон і мої рухи заважатимуть йому відпочивати.

Одного разу я поверталася з роботи раніше — пацієнт не прийшов на прийом. Біля під’їзду я зіткнулася з сусідкою, жінкою років шістдесяти в кумедних рожевих окулярах.

— О, нова доглядальниця нашого архітектора! — вигукнула вона. — Все ще бігаєш зі шприцами?

— Доброго дня. Так, Віктору Степановичу потрібен догляд, — стримано відповіла я.

— Він цей «догляд» шукає кожні два роки. Ти в нас уже третя за останні шість років. Тільки попередні швидше втекли.

— Що ви маєте на увазі? — я зупинилася.

— Та те й маю! Він же хитрий, як лис. Шукає собі безкоштовну медсестру з квартирою, яку можна здавати. Свою-то трикімнатну він давно на сина переписав, ще коли першої дружини не стало. Тут він на пташиних правах, а за твій рахунок живе як король. Він і мені пропонував «союз душ», але я ж не дурна. Мені моє здоров’я дорожче, ніж його захцянки.

Я відчула, як у мене холоднішає в грудях.

— А як же розмови? Архітектура? Мости?

— Мости? — вона розреготалася. — Він усе життя в управлінні житлово-комунального господарства просидів, папірці перекладав. Професор… Ой, не можу!

Я не зайшла в квартиру. Я розвернулася і пішла до метро. Голова гуділа. Я згадала всі ці дорогі ліки, які купувалися за мої гроші, його незадоволене обличчя, коли каша була не такою, його «турботу» про мій спокій і його квартирантів.

Я повернулася пізно ввечері. Віктор Степанович сидів у кріслі й невдоволено дивився на годинник.

— Де ти була, Лесю? У мене тиск піднявся, я чекаю на крапельницю вже годину.

— Тиск? — я спокійно поставила сумку. — Знаєш, Вікторе, я сьогодні зустріла сусідку. Ту, що в рожевих окулярах.

Він на мить застиг, а потім його обличчя набуло якогось неприємного, гострого виразу.

— І що ця стара пліткарка тобі наговорила? Ти їй віриш? Мені, своєму чоловікові, не віриш, а їй віриш?

— Я вірю своїм очам, — сказала я. — Віддай мені ключі від моєї квартири. Прямо зараз.

— Та ти що собі надумала! — він підвищив голос, і я вперше побачила, що він зовсім не слабкий старий. — Кому ти потрібна в свої сорок п’ять? Сіра миша, яка тільки й вміє, що голки втикати! Ти повинна дякувати, що я на тобі одружився!

Я нічого не відповіла. Просто зайшла в спальню, зібрала свої речі в ту саму валізу, з якою приїхала. Їх було небагато.

— Квартиранти з’їдуть завтра, — сказала я, виходячи в коридор. — Або я викличу поліцію. Ключі я заберу сама.

— Йди! — крикнув він мені в спину. — Подивимося, як ти заспіваєш через місяць!

Два дні я жила у Вікторії. Вона не розпитувала, просто наливала мені міцний чай і підсовувала своїх котів. А потім я повернулася до себе. У квартирі пахло чужими людьми. Я почала відмивати все. Терла підлогу, вікна, стіни, ніби намагалася вимити з життя ці кілька місяців обману.

Коли все нарешті засяяло чистотою, я сіла на диван. Було тихо. Але ця тиша вже не здавалася мені важкою. Це була моя тиша.

Наступного дня я поїхала за оголошенням. Це був невеликий приватний будинок на околиці міста. Двері відчинив чоловік у розтягнутому светрі, заляпаному фарбою.

— Ви щодо кошенят? — запитав він і посміхнувся. У нього навколо очей були такі промені-зморшки, дуже добрі. — Заходьте, тільки обережно, вони під ногами плутаються.

У вітальні на килимі возилися маленькі плямисті клубочки.

— Я художник, — ніяково пояснив він. — Дмитро. Взяв кішку, щоб натурницею була, а вона ось… перевиконала план. Тепер роздаю в добрі руки. Боюся, що вони мені всі полотна пошматують.

Я сіла на підлогу. Одне кошеня, найсміливіше, підійшло до мене і почало гризти зав’язку мого пальта.

— О, це Скіф, — засміявся Дмитро. — Він у нас вождь. Вибирає тільки найкращих людей.

— Я візьму його, — сказала я, відчуваючи, як маленьке серце калатає під моїми пальцями.

— Знаєте, — Дмитро присів поруч, — я зовсім не вмію їх виховувати. Мені кішка допомагає, але я все одно хвилююся. Можна я вам іноді дзвонитиму, питатиму, як він? Бо я ж за них усіх відповідаю.

Я підняла голову. Він дивився на мене просто і відкрито, без пафосу про мости й архітектуру.

— Можна, — відповіла я. — Дзвоніть. Я теж вперше…

Я йшла додому, притискаючи до грудей переноску. У кишені лежав папірець із номером телефону Дмитра. Завтра знову задзвонить будильник, і я знову прокинуся за п’ять хвилин до нього. Я застелю ліжко, зроблю каву. Але тепер у мене на кухні буде хтось, хто обов’язково перекине мою чашку або зажене капці під диван. І, можливо, телефон на столі засвітиться повідомленням, яке не матиме нічого спільного з ліками чи орендою.

Я зайшла у квартиру, випустила Скіфа на підлогу. Він впевнено покрокував на кухню, задираючи хвоста. Я подивилася в дзеркало в коридорі. Звідти на мене дивилася жінка з розтріпаним пасмом волосся, яке вибилося з вузла. І я не стала його поправляти.

А ви довіряєте своїм відчуттям чи словам людей?