Дорога до цього віддаленого села виявилася значно гіршою, ніж я могла собі уявити, коли вранці розглядала карту доріг. Моя стара машина раз у раз глухо стукала днищем об вибитий асфальт, який за кілька кілометрів після повороту з траси взагалі закінчився, поступившись місцем суміші з гострого каміння, глибоких вибоїн та вимитої нещодавніми зливами гливкої глини. Машину кидало з боку в бік, колеса буксували, і зрештою я просто злякалася, що залишуся серед цього безлюдного поля. Я заглушила мотор біля першої ж хати під старою стріхою, де хоч якось можна було з’їхати на узбіччя, щоб не заважати рідкісному транспорту, якщо він тут узагалі буває.

На подвір’ї цієї крайньої хати якраз порпався сивий чоловік у робочій куртці. Він щось зосереджено крутив біля розібраного двигуна старого трактора, повсюди лежали залізні деталі та ключі. Почувши звук моєї машини, чоловік повільно витер чорні від мазуту руки об якесь брудне шмаття, що висіло на паркані, й неквапливо підійшов до дерев’яної хвіртки. Я вийшла з салону, обійшла капот і запитала його, чи зможу проїхати далі, ближче до центру села, бо мені обов’язково треба було знайти одну людину. Чоловік лише коротко хмикнув, уважно оглянув мої колеса, примружив одне око й покрутив головою. Він сказав, що сюди навіть рейсовий автобус уже років п’ять як не заглядає, бо водії просто шкодують машини й відмовляються їхати цими ямами. Старий порадив мені залишити легковик у нього під наглядом біля двору, якщо я не маю зайвих грошей на ремонт підвіски. Мені нічого не залишалося, як погодитися. Я дістала з сидіння сумку, перекинула ремінець через плече, ретельно зачинила всі двері й пішла далі пішки.

Йти залишалося трохи більше півтора кілометра, але цей шлях давався мені неймовірно важко. Мої міські демісезонні туфлі на зовсім низьких підборах абсолютно не підходили для такої прогулянки; ноги постійно з’їжджали на круглому сухому камінні, дрібний сірий пил моментально осідав на шкірі та одязі. У мої сорок п’ять років такі спонтанні поїздки вже не здавалися цікавою пригодою. З кожним кроком я все дужче злилася на саму себе, на свою дурну ідею, яка не давала мені спокою кілька тижнів поспіль. Пил скрипів на зубах, сонце припікало в потилицю, а я йшла по краю вибоїстої дороги, дивлячись на власні носки туфель, які швидко ставали сірими від сухої землі.

Я весь час думала про те, навіщо взагалі сюди приїхала, що саме намагаюся знайти в цьому глухому кутку і що скажу, коли врешті-решт побачу цю жінку особисто. Все моє життя через ті давні події здавалося мені якимось незавершеним, тріснутими у самому початку. Я ніби застрягла в підлітковому віці, в тому самому дні, коли батько просто зібрав свої нечисленні речі в одну валізу й пішов від нас із мамою, навіть не спробувавши нічого доладно пояснити. Через цей дитячий спогад, я так і не змогла побудувати власну нормальну родину. Мені постійно здавалося, що будь-який чоловік рано чи пізно вчинить так само, я нікому не довіряла, шукала у всіх діях приховані мотиви, контролювала кожен крок своїх нечисленних кавалерів і зрештою залишилася абсолютно сама в порожній двокімнатній квартирі, де вечорами чути лише гудіння старого холодильника. Мені чомусь здавалося, що якщо я просто подивлюся на ту жінку, через яку розпалася наша родина, мені нарешті стане легше. Я хотіла побачити звичайну, обтяжену роками й побутом стару людину, щоб назавжди зняти цей важкий камінь зі своїх плечей.

У дитинстві я малювала її у своїй уяві мало не казковою злою відьмою, яка навмисно забрала моє право на нормальне, спокійне дитинство, де батьки разом виховують дитину, де тато купує мені нові гарні босоніжки на свято замість тих старих, обридлих туфель, які мама власноруч розрізала ножицями спереду, щоб вони хоч трохи не тиснули мені в пальці, коли я з них виросла. Ми тоді дуже бідно жили, грошей постійно ні на що не вистачало, мама працювала на двох роботах і приходила додому абсолютно виснаженою. Я досі виразно пам’ятаю те пекуче відчуття сорому в школі, коли інші дівчата хвасталися обновками, а я ховала ноги під парту. Я думала, що якщо зустрінуся з цією жінкою віч-на-віч, то зможу переступити через цей спогад і все відпустити, але зараз, коли я йшла серед цього чужого поля, вся моя впевненість кудись безслідно зникала.

На самому в’їзді в село, біля старої громадської криниці з іржавим корбовим механізмом та потемнілим від вологи дерев’яним навісом, стояла місцева жінка в синій ситцевій хустці й повільно наливала воду з цебра у пластикові відра.

Я зупинилася поруч із нею, щоб трохи перевести подих, витерла хусткою піт із чола й привіталася, сподіваючись дізнатися точний напрямок і не блукати довгими вуличками.

— Добрий день, — сказала я, перекладаючи сумку з одного плеча на інше й намагаючись дихати рівно. — Підкажіть, будь ласка, де тут живе Лідія? Мені в районі казали, що десь на початку села її хата стоїть, але тут стільки поворотів, що я боюся пропустити.

Жінка поставила важке відро на землю, вперлася руками в боки і почала дуже уважно мене розглядати, сильно мружачись від яскравого полудневого сонця. Вона вивчала мій міський одяг, взуття, зачіску, ніби намагалася вгадати, що саме привело мене в їхні краї.

— Лідія? — перепитала вона, оглядаючи мене з ніг до голови. — Та он її хата, далі по цій вулиці пройдіть метрів двісті й беріть нагору, на самому горбку вона стоїть за зеленим парканом. Повз неї точно не пройдете, бо вона там одна на вигоні. Тільки ви, як зайдете на подвір’я, говоріть значно голосніше, бо вона останнім часом зовсім погано чути стала. Вік усе-таки бере своє, здала Лідія, майже не виходить нікуди далі городу. А ви, власне, хто їй будете? Щось я вас раніше в нашому селі ніколи не бачила, а я тут усіх знаю від малого до великого.

— Я просто у справах, з міста приїхала, папери деякі треба звірити, — тихо й ухильно відповіла я, намагаючись уникнути зайвих розпитувань та детальних пояснень, які мені зовсім не були потрібні.

— З міста, кажете? — сусідка біля криниці явно не збиралася так просто мене відпускати без тривалої розмови, їй було нудно стояти самій. — А мені от обличчя ваше якесь надиво знайоме. Наче бачила я вас колись, чи то на когось ви схожі дуже сильно, аж у голові крутиться. Ну та добре. Лідія зараз зовсім сама віку доживає, гостей у неї майже не буває, хіба що соціальна працівниця двічі на тиждень хліб та крупу принесе з магазину. Це тепер вона така тиха й самотня стала, а за молодості перша красуня на всі довколишні три села була, хлопці за нею просто юрбами ходили, під вікнами ночували. Один так узагалі через неї все своє життя під укіс пустив, від дружини й малої доньки пішов, прибіг сюди назад у село до своєї старої матері, аби тільки бути ближче до Лідії, бачити її щодня. Михайло його звали, може, чули такого? Ох і бігав же він за нею, всі пороги оббив, за кожну найважчу роботу по її господарству хапався, дрова рубав, сіно косив, ледь не на колінах перед нею стояв на цьому самому шляху. Всі в селі думали, що вони точно поженяться, такий уже клопіт був.

— І що ж сталося? Вони так і не розписалися після всього цього? — запитала я, відчуваючи, як усередині мене все стиснулося від раптової згадки про батькове ім’я, а серце застукало десь біля самого горла.

— Та яке там розписалися, — скрушно махнула рукою жінка й підняла друге відро з водою. — Вона за зовсім іншого заміж вийшла, за приїжджого спеціаліста, який тоді в колгоспі працював, рахівником чи що. Тільки той її чоловік недовго прожив, заслаб, лікували його в місті, та без толку, і три роки разом не побули. А Михайло так і продовжував до неї ходити до самого кінця своїх днів. Люди з нього сміялися, сусіди прямо в очі казали, щоб схаменувся нарешті, назад до міста вертався до своєї законної дружини й дитини, які там самі бідували, а він нікого й слухати не хотів. Мов заціпило йому. Казав усім підряд, що без Лідії йому ніякого життя на цьому світі немає і не треба. А вона ним крутила як хотіла, то наближала до себе, дозволяла паркан полагодити чи дах перекрити, то знову проганяла геть на кілька тижнів, а він наче засліп зовсім від того кохання. Тепер, коли його вже немає, вона майже кожного тижня на цвинтар до нього ходить, прибирає там, квіти саджає, бур’ян смикає. Ой, що це я вам тут стою чужі старі байки розповідаю, ви ж у справах поспішаєте, час тратите. Ідіть уже, там у дворі собака на ланцюгу, але ви не бійтеся, він старий уже й зовсім не кусається, тільки гавкає для порядку.

Я коротко подякувала жінці за допомогу й повільно пішла далі по вулиці, але мої ноги раптом стали такими важкими, наче до них прив’язали по пуду заліза. Кожен крок давався через силу. Слова цієї випадкової сусідки біля колодязя крутилися в моїй голові без зупину. Значить, мій батько так і не повернувся до нас із мамою не тому, що його хтось силою тримав чи причарував, як часто любила повторювати моя ображена бабуся, а тому, що він сам, абсолютно добровільно й свідомо обрав це принизливе життя на задвірках чужого щастя. Він обрав жінку, яка його навіть не цінувала по-справжньому, використовувала як безкоштовну робочу силу й тримала на відстані, поки йому не прийшов час лягати в землю. Я йшла вгору по крутому схилу, пилюка залітала в очі, а всередині мене все клекотіло від суміші старої дитячої образи й теперішнього дорослого обурення.

Перед очима одна за одною спливали сумні картинки з мого минулого: як мама тихо плакала довгими вечорами на нашій маленькій кухні, намагаючись сховати від мене сльози, як ми щомісяця ретельно рахували кожну копійку від зарплати до зарплати, відмовляючи собі в усьому, поки батько тут, у цьому далекому селі, роками будував чуже благополуччя, яке зрештою виявилося нікому не потрібним. Мені було сорок п’ять років, але в цю хвилину я почувалася тією самою ображеною дівчинкою в розрізаних сандаліях, яку просто викреслили з життя ради чужої примхи.
Нарешті попереду з’явився той самий паркан на горбку.

Я зупинилася за пів кроку від паркану, поклала руку на залізну клямку хвіртки, але так і не наважилася її відчинити.

У цей самий момент дерев’яні двері старої хати з голосним рипінням відчинилися, і на високий ґанок повільно вийшла літня жінка. Вона була вдягнена в зовсім просту, трохи вицвілу сіру сукню в дрібну квіточку, а на її плечах лежала велика тонка вовняна хустка, попри теплу погоду. Незважаючи на свій дуже поважний вік, вона трималася дивовижно рівно, у кожному її русі та поставі досі відчувалася якась колишня гордість, що не зникла з роками. Риси її обличчя залишалися правильними й тонкими, а великі темні очі дивилися на світ прямо, тверезо й дуже спокійно. Вона повільно, тримаючись рукою за дерев’яні перила, зійшла сходами ганку на подвір’я й попрямувала стежкою прямо до хвіртки, уважно розглядаючи мою постать через паркан.

— Добрий день, — досить голосно й чітко сказала вона, зупинившись за два кроки від хвіртки й злегка нахиливши голову набік. — Ви до когось конкретно прийшли? Шукаєте когось у нашому селі чи, може, просто дорогу запитати хочете? Тут часто приїжджі блукають на поворотах.

— Добрий день, — я дуже старалася, щоб мій голос звучав максимально спокійно й не видав того внутрішнього тремтіння, яке зараз буквально розривало мене зсередини. — Я, мабуть, дійсно трохи не туди звернула на роздоріжжі, коли йшла від початку села. Мені внизу сказали, що тут сільська рада десь неподалік знаходиться, а я ніяк не можу її знайти серед цих хат.

— Сільська рада зовсім в іншому боці, ви трохи пропустили поворот, — Лідія спокійно підняла руку й показала пальцем у протилежний бік вулиці, звідки я щойно прийшла. — Вам треба повернутися трохи назад, дійти до великого цегляного магазина, що біля криниці, і там повернути ліворуч, пройти метрів сто. Там така велика триповерхова будівля з прапором, її здалеку видно. Ви у справах з району до нас приїхали? Якісь податки чи перевірка землі знову?

— Так, я з району, по роботі, — швидко збрехала я, дивлячись на її сухі, покриті віковими плямами й глибокими зморшками руки, якими вона показувала шлях, — Мені просто треба деякі папери в канцелярію віддати на підпис до вечора.

Вона замовкла на кілька секунд, продовжуючи дуже пильно, майже не кліпаючи, вглядатися в моє обличчя, примруживши свої темні очі від яскравого світла. Вона дивилася на мій ніс, на форму губ, на розліт брів, ніби шукала якісь відомі лише їй одній риси. На її обличчі раптом з’явився вираз глибокого подиву, а рука, що тримала хустку, на мить завмерла.

— Почекайте секунду… — тихо, але дуже виразно промовила Лідія, роблячи півоберта до мене ближче. — А ви випадково не Михайлова донька? Тетяна, здається, вас звали в дитинстві, якщо я нічого не плутаю. Ви на нього так схожі, просто неймовірно, одне обличчя, коли він сюди молодим приїхав з міста. Ті ж самі очі, і погляд такий же впертий, ні з чим не переплутаєш.

Я буквально замерла на місці, почувши це несподіване питання. Уся моя вигадана за довгі роки сміливість, усе моє приховане бажання щось з’ясувати, влаштувати сцену, висловити їй усе те, що збиралося в моїй душі протягом тридцяти років, моментально кудись зникли, наче їх і не було зовсім. Мені раптом стало так неймовірно страшно, що зараз почнеться довга, важка розмова про минуле, про батька, про його останні дні, до якої я, як виявилося, абсолютно не була готова ні психологічно, ні емоційно. Мені забракло повітря.

— Ні, що ви, ви точно помилилися, — швидко й дуже плутано проговорила я, роблячи кілька швидких кроків назад від хвіртки на пильну дорогу. — Я ж казала вам, що я просто приїжджа з міста, у справах району. Я ніякого Михайла не знаю. Мені вже дійсно пора йти, бо канцелярія закриється, не встигну нічого підписати. Всього доброго.

Я різко розвернулася й майже бігом рушила вниз по крутому кам’янистому схилу, навіть не намагаючись вибирати рівніші ділянки дороги.

— Дівчино, Таня, зачекайте хоч на хвилину! — почула я далеко позаду її гучний, трохи тремтячий від хвилювання голос, але я вже принципово не озиралася назад, лише сильніше стискала в кулаці ремінець своєї сумки.

Я швидко йшла по гострому камінню, ноги ковзали, кілька разів я мало не впала, але продовжувала майже бігти, не розбираючи шляху через сльози, які раптом самі потекли по моїх щоках. Мені хотілося якомога швидше подолати цей клятий кілометр, дійти до своєї старої машини, зачинитися зсередини в салоні, завести мотор і назавжди виїхати з цього глухого місця, куди більше ніколи в житті не повертатися.

Навіщо я взагалі сюди приїхала? Що саме я так сильно хотіла тут побачити або довести самій собі? Цю стару, самотню жінку, яка, виявилося, досі ідеально пам’ятає кожну рису обличчя мого батька?

Я сіла в машину, зачинила двері й просто поклала голову на кермо. Усередині мене не було ніякого полегшення чи прощення, про яке так часто пишуть у красивих книжках, а лише повна, глибока спустошеність від усвідомлення того, що ця безглузда поїздка абсолютно нічого не змінила в моєму теперішньому житті. Моє минуле все одно назавжди залишиться точно таким же зламаним, яким воно й було, а батько ніколи не повернеться з того цвинтаря на горбку біля занедбаної сільської дороги. Я завела машину й повільно рушила назад до траси, намагаючись більше ні про що не думати.