fbpx
Історії з життя
Одного разу я притягла додому важкі пакунки з продуктами. Чоловік нездужав, і точно був удома. Я увійшла в передпокій і гукаю: “Андрію, забери у мене сумкиии!”. А він лежить

Температура висока, пітніє під ковдрою.

— Тобі взагалі на мене начхати, так? — запитує ображений чоловік.

Андрій не розуміє, навіщо зайвий раз смикати хвору людину: просто зніми чоботи і сама віднеси сумки на кухню.

Я ж стою в передпокої і собі ледь не плачу від образи. Чоловік з температурою, мені здається, все одно чоловік, і нічого страшного, якщо ти встанеш і допоможеш дружині донести сумки до кухні. Я ж не прошу рояль дотягнути: це просто сумки, всього лише одна хвилина.

Пам’ятаю, що ми тоді сильно посварилися, бо, у кожного була своя правда, і вона була важливішою за мир в сім’ї.

Це було 14 років тому, і стосунки були на стадії відвоювання свого простору на території сім’ї.

Потім чоловік вчився керувати першим автомобілем, почувався невпевнено, нервував за кермом.

Я пішла на якийсь концерт, і попросила зустріти мене біля найближчого метро о дев’ятій вечора, після концерту. Метро — як орієнтир.

У підсумку концерт тривав до 22-30, і Андрій чекав на мене ще дві години. Вийшовши із залу, я зрозуміла, що до метро звідси далеко, і я на своїх підборах буду йти ще півгодини. Я подзвонила чоловікові і почала пояснювати, як йому за мною під’їхати прямо до концертного залу. Тоді не було навігаторів, були карти, звичайні, паперові. Він не дуже розумів, як і куди по них їхати, він лише тиждень за кермом без інструктора.

Андрій почав злитися, що він і так вже чекає дві години, та ще кудись треба їхати, і він зараз загубиться, і точно нам не зустрітися тоді, і краще він ще почекає біля метро, тому що це чудовий орієнтир, зрозумілий обом.

Я пішла до метро, було темно, я на підборах, натерла ногу і злилася на чоловіка за те, що він не зірвався до мене і не поїхав назустріч.

А мій Андрійко сидів за кермом і сердився на те, що жінки не знають, що хочуть.

Пам’ятаю, що ми тоді добряче посварилися.

У кожного була своя правда, і вона була важливішою за мир у сім’ї.

Минуло багато років у шлюбі.

Вчора ввечері у мене сильно розболілася голова. Я випила пігулку і лягла під ковдру, бо лемент і пустощі дітей завдавали мені буквально фізичного фізичного дискомфорту. Але діти — це діти, і молодшій всього два, і вона не розуміє, що “мама бо-бо”, і лізе гратися і цілуватися. Я аж стогнала від того, як розколювалася голова.

Я не зрозуміла, як заснула. Виявляється, Андрій забрав дітей і повів гуляти. На вулиці був дощ і неприємний вітер, але вони чесно прогуляли півтори години. Коли вони повернулися, я прокинулася, і голова майже не боліла.

Виявилося, що у чоловіка теж було погане самопочуття, траванувся чимось, і його “крутило”, але він розумів, що хтось із нас двох повинен бути сильнішим, щоб дати іншому одужати.

Можна було лягти і мірятися рівнем болю і ступенем нещасності, а можна було забрати дітей і піти в дощову ніч на немилу, але рятівну для мене прогулянку.

А тиждень тому, коли він лежав з температурою, я теж саме зробила для нього. Тобто для себе, адже його одужання — це мій пріоритет.

Три роки тому, я, будучи при надії на останніх місяцях, вела весілля. Замовники-молодята хотіли “тільки тебе”, тому мій живіт, який з’являвся в залі раніше за мене, їх не бентежив.

У день мого заходу у Андрія був корпоратив і церемонія нагородження, на якій йому повинні були вручати якусь подяку. Вранці я прасувала йому сорочку і довго підбирала краватку.

Увечері я надіслала йому свою фотографію, де я святкова, красива, з мейком, поруч з молодятами. Мовляв, полюбуйся, чоловіче, яка у тебе жінка красуня, хоч і з животиком.

— Ти що, на підборах? — запитав Андрій. Він знав, що на останніх термінах у мене набрякають ноги і на підборах особливо важко.

— Так, це ж весілля. Не можу ж я в балетках і з крапельницею вести урочистий захід, — відповідаю я.

— А балетки з собою хоча б взяла? Чи ти так і прийшла, без змінного взуття?

— Без змінного, — зітхнула я. Я взагалі ось в таких побутових справах не продумана зовсім. Забула балетки.
Через дві години я побачила чоловіка, який кинув свій корпоратив, заїхав додому за моїми босоніжками на плоскій підошві, і привіз мені.

До того моменту я практично вила від того, як мені важко на підборах, і була надзвичайно рада бачити коханого.

— А як же ж твоя нагорода? — запитала я, перевзуваючись. Я переживала за чоловіка, що він через мене пропускає щось важливе для нього.

— Ось моя нагорода, — пробурчав Андрій і погладив мій животик.

Сім’я — це коли пріоритети розставлені в бік партнера, і тобі самому від цього добре.

У кожного з нас як і раніше своя правда, але ми її більше не товкмачимо одне одному, тому що бути щасливими нам тепер важливіше, ніж бути правими.

Ольга Caвельєва.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page