Одного разу я таки назбирав гроші й купив їй чарівну білу сукню з ніжними прикрасами. Коли Софія з’явилася в ній на святі, була схожа на справжню принцесу

Я ніколи не думав, що підіймати на ноги дитину самому буде настільки складно і водночас благословенно. Коли моя дружина пішла у засвіти, донька Софія була ще зовсім маленькою.

Це стало тяжким випробуванням для нас обох. Однак, дивлячись на її великі очі, повні сліз і невимовного смутку, я зрозумів: муситиму стати і за матір, і за батька, аби вона відчула, що не залишилася самотньою в цьому світі.

Я працював на кількох роботах, брав додаткові зміни, аби в дитини було все, чого вона потребує: починаючи від шкільної форми і підручників, завершуючи невеликими подаруночками на свята.

Нерідко я повертався додому пізно, втомлений і зморений, але коли бачив, як Софія радісно вибігає до дверей, щоб мене обійняти, усі негаразди миттю відступали.

Пам’ятаю, скільки разів її дражнили інші діти у дворі та в школі. Вони говорили, що в неї немає мами, сміялися з нашого скромного одягу, кепкували, ніби ми живемо надто бідно.

Я намагався пояснювати Софії, що люди бувають різні. У такі моменти я обіймав її, дивився в очі й нагадував:

— Люблю тебе, доцю. Ти – моя гордість.

Вона у відповідь усміхалася, а я вірив, що коли вона виросте, то зрозуміє, наскільки цінними є щирість і доброта.

Новий рік завжди був її улюбленим святом. Софія мала традицію щовечора перед цим святом писати список бажань і клеїти його на дверцята шафи. Вона сподівалася, що всі мрії здійсняться.

У школі, де вона вчилася, щороку проводили новорічний вечір із маскарадом. Учні переодягалися в костюми чи вишукані сукні. Наше фінансове становище залишалося складним, тож я часто не мав за що подарувати їй щось справді святкове.

Одного разу я таки назбирав гроші й купив їй чарівну білу сукню з ніжними прикрасами. Коли Софія з’явилася в ній на святі, була схожа на справжню принцесу. Однокласники підбігали і хвалили її, а в її очах уперше за довгий час сяяло щастя без жодної тіні суму.

Минали роки, Софія дорослішала. Після школи вона вирішила вступати до університету в іншому місті. Я бачив, якою наполегливою й розумною вона була, тому навіть не сумнівався, що їй усе вдасться.

Вона вступила на бюджет і поїхала, а я лишився вдома сам. Спочатку було нестерпно порожньо – жодного сміху, ніяких розмов про її домашні завдання чи нові захоплення. Але я був щасливий, бо знав: вона йде вперед, розвивається, шукає себе.

Минали місяці, Софія приїжджала дедалі рідше. Інколи я телефонував їй, а вона відмовчувалася чи говорила:

— Тату, я зараз зайнята, передзвоню пізніше, – але передзвонювала не завжди.

Вона почала дивно відповідати на мої запитання:

— Усе добре, тату. Не хвилюйся. Головне, що в мене є плани.

Я радів, що в дитини є амбіції, хоч і відчував якусь відстороненість. Одного разу вона приїхала з дорогими подарунками, дивним манікюром і модним одягом.

Я завжди був далекий від розкішного життя, тому був здивований. Запитав, чи їй вистачає грошей, а вона відмахнулася:

— Тату, я вже доросла. Сама заробляю, бачуся з потрібними людьми. Ти не хвилюйся.

Вона почала розповідати, що їй подобається красивий одяг, вишукані ресторани, дорогі аксесуари. Я відчув, що в ній з’явилося щось нове, незнайоме, й мені було трохи незручно від цієї її манери говорити з осудом і зверхньо. Але вирішив: вона молода, можливо, просто хоче побачити світ.

Минуло ще кілька років, і раптом я отримав від Софії коротке повідомлення:

—Тату, я виходжу заміж.

Я ледве стримав сльози радості. Адже моя дівчинка, яка ще вчора бігала з косичками, тепер уже наречена. Сповнений гордості, я почав збирати кошти, щоб приїхати на весілля з хорошим подарунком. Проте буквально наступного дня після цієї новини вона написала ще одне повідомлення, яке вразило мене до глибини душі:

— Тату, не приїжджай. Мій наречений – людина заможна, на весіллі будуть його багаті родичі та впливові знайомі. Тобі там буде некомфортно.

Я перечитував це повідомлення багато разів, не вірячи своїм очам. Як це – “не приїжджай”? Чи я не батько, який ростив її самотужки, для якого вона була всім світом?

Хоча Софія просила не приїжджати, я все ж узяв відпустку, зібрав не надто розкішний, але гарний подарунок і поїхав до великого міста. Мені було важливо побачити доньчине щастя на власні очі.

Весілля проходило в розкішному ресторані, де довкола панувала атмосфера заможності. Я відшукав Софію серед гостей: вона стояла біля нареченого, така впевнена й блискуча в дорогій сукні. Підійшовши, я мимоволі відчув, що не вписуюсь у цей вишуканий простір – мій костюм був скромний, я не мав дорогого годинника чи модних аксесуарів. Проте я прийшов не для того, щоб виглядати престижно, а щоб привітати свою доньку.

Коли розпочався момент поздоровлень, усі гості підходили по черзі, говорили урочисті побажання. Тоді я, з дрібним букетом білих польових квітів, які сам зібрав по дорозі, теж попрямував до молодят.

Підійшов ближче й відчув, як Софія розгублено кліпає очима, побачивши мене. Вона навіть не сказала “тату” – тільки зніяковіло зітхнула.

Я усміхнувся, вручив їй букет і прошепотів: “Бажаю тобі щастя, доню. Будь здоровою й бережи свою сім’ю”. Потім поцілував її в чоло й, не чекаючи реакції, обернувся й пішов геть.

Я вже виходив із ресторану, коли почув, як мене кличуть, то була Софія. Вона хлипала:

— Тату, пробач! Я не мала права так із тобою! Прости мене!

Я озирнувся, побачив її в сльозах. Здавалося, ще хвилина, і вона кине розкішний поділ своєї сукні та побіжить за мною босоніж. Я був розгублений і не знав, що сказати.

Я обережно торкнувся її волосся й відчув, що в очах у мене мимохіть з’явились сльози. Як же я любив і люблю цю дівчинку, яка в дитинстві тягнула до мене рученята.

— Софіє, я завжди буду поруч. Будь ласка, пам’ятай: я залишаюся твоїм батьком, ким би ти не стала, і за кого б заміж не пішла.

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page