fbpx

Одного разу Зінаїді довелось зробити нелегкий вибір. Невістка злягла і син сам не справлявся з дітьми. Ніхто її про це не просив, навіть не натякав, але Зінаїда продала худобу, дім і перебралась до сина. Зустріли її радо

Так, не молодшає Зінаїда Яківна. І очі стали підводити і руки трохи тремтять, от і проливає суп повз тарілку. Неприємно це і незручно бути в тягар своїм рідним. Раніше бувало – ух, тільки прокинеться і пішла крутитись як білка в колесі.

Сніданок приготує, всіх до школи, садочків, на роботи відправить і починає літати по дому: прати, прасувати, готувати. І не в важко було, а в радість. Ввімкне телевізор і під звуки монотонні усі справи робить. Ще встигала всім рукавичок та шкарпеток нав’язати, светри теплі онукам до нового року були готові, а синові та невістці по шарфу і шалі.

Але старість не питає коли їй приходити і забирає потихеньку навички та вміння. Не така вже прудка стала бабуся, все падає, проливає, та й в’язати вже не могла, очі зовсім бачити перестали. Виїхати б, не мішатись під ногами, та куди ж поїдеш? Будинок у селі продано, іншого житла у неї немає. Та й не змогла б вона вже сама жити в селі – дров заготуй, грубку затопи. Не з неї тепер така робота. Адже раніше, були часи, і худобу тримала і курей з качками і город який великий. ЧА врожаї які, і на продаж вистачало і собі на рік заготувати.

Але одного разу довелося зробити нелегкий вибір – невістка занедужала, і син ніяк не справлявся з дітлахами. Це було виплакане та непросте рішення, але рішення особисто її – Зінине. Ніхто не благав, не говорив, що потрібно, але прийняли її із захопленням. Як у тумані продавала будинок, живність, але вирішила значить вирішила.

Жили разом добре, дружно. Коли з’явилась ще одна дитина у сина – переїхали жити в заміський будинок, Павло, на той час бадьоро піднімався службовими сходами і міг це собі дозволити.

Сторонніх у хаті він не терпів, тож поки могла, господарством займалася Зінаїда Яківна, а ось тепер і невістка перехопила естафетну паличку.

Внуки виросли швидко, не встигла озирнутися, уткнуться у свої телефони та хоч потоп. А раніше якісь ласкаві були, як кошенята. Ні секундочки без бабусі не могли.

Минув час, нікуди не дінешся, і їм не потрібна стала і синові з невісткою уже перешкодою стала. Зінаїда Яківна йшла доріжкою до свого улюбленого парку, там є лавочка, на якій вона любила посидіти. І повітрям дихає, і очі не мозолить.

Коли переходила дорогу, сльози застилали очі від відчуття непотрібності. Раніше ж вона усе могла, а тепер стала тягарем, тепер біля неї потрібно і сину і невістці бігати. Нічого їй не кажуть, завжди ласкаві усміхнені, але їй і соромно і ніяково. Заважає дітям…

Що з нею трапилось, вона так і не зрозуміла, але коли прийшла до тями, не могла сказати де знаходиться – біла стеля, білі стіни, якісь трубочки та пляшечки.

І раптом вихор – це вся її сім’я, у повному складі, залетіла до палати. Усі заплакані і син і невістка. Кожен біля неї щебече щасливо, сльози втирають. Кожен намагається пригорнутись, обійняти якось. Кожен говорить, як її любить і як вона їх налякала.

Зінаїда Яківна навіть заплющила очі від щастя. Таки люблять її, таки сама собі чого надумала. Потрібна вона.

Вона ПОТРІБНА!

24,12,2022

You cannot copy content of this page