Так, не молодшає Зінаїда Яківна. І очі стали підводити і руки трохи тремтять, от і проливає суп повз тарілку. Неприємно це і незручно бути в тягар своїм рідним. Раніше бувало – ух, тільки прокинеться і пішла крутитись як білка в колесі.
Сніданок приготує, всіх до школи, садочків, на роботи відправить і починає літати по дому: прати, прасувати, готувати. І не в важко було, а в радість. Ввімкне телевізор і під звуки монотонні усі справи робить. Ще встигала всім рукавичок та шкарпеток нав’язати, светри теплі онукам до нового року були готові, а синові та невістці по шарфу і шалі.
Але старість не питає коли їй приходити і забирає потихеньку навички та вміння. Не така вже прудка стала бабуся, все падає, проливає, та й в’язати вже не могла, очі зовсім бачити перестали. Виїхати б, не мішатись під ногами, та куди ж поїдеш? Будинок у селі продано, іншого житла у неї немає. Та й не змогла б вона вже сама жити в селі – дров заготуй, грубку затопи. Не з неї тепер така робота. Адже раніше, були часи, і худобу тримала і курей з качками і город який великий. ЧА врожаї які, і на продаж вистачало і собі на рік заготувати.
Але одного разу довелося зробити нелегкий вибір – невістка занедужала, і син ніяк не справлявся з дітлахами. Це було виплакане та непросте рішення, але рішення особисто її – Зінине. Ніхто не благав, не говорив, що потрібно, але прийняли її із захопленням. Як у тумані продавала будинок, живність, але вирішила значить вирішила.
Жили разом добре, дружно. Коли з’явилась ще одна дитина у сина – переїхали жити в заміський будинок, Павло, на той час бадьоро піднімався службовими сходами і міг це собі дозволити.
Сторонніх у хаті він не терпів, тож поки могла, господарством займалася Зінаїда Яківна, а ось тепер і невістка перехопила естафетну паличку.
Внуки виросли швидко, не встигла озирнутися, уткнуться у свої телефони та хоч потоп. А раніше якісь ласкаві були, як кошенята. Ні секундочки без бабусі не могли.
Минув час, нікуди не дінешся, і їм не потрібна стала і синові з невісткою уже перешкодою стала. Зінаїда Яківна йшла доріжкою до свого улюбленого парку, там є лавочка, на якій вона любила посидіти. І повітрям дихає, і очі не мозолить.
Коли переходила дорогу, сльози застилали очі від відчуття непотрібності. Раніше ж вона усе могла, а тепер стала тягарем, тепер біля неї потрібно і сину і невістці бігати. Нічого їй не кажуть, завжди ласкаві усміхнені, але їй і соромно і ніяково. Заважає дітям…
Що з нею трапилось, вона так і не зрозуміла, але коли прийшла до тями, не могла сказати де знаходиться – біла стеля, білі стіни, якісь трубочки та пляшечки.
І раптом вихор – це вся її сім’я, у повному складі, залетіла до палати. Усі заплакані і син і невістка. Кожен біля неї щебече щасливо, сльози втирають. Кожен намагається пригорнутись, обійняти якось. Кожен говорить, як її любить і як вона їх налякала.
Зінаїда Яківна навіть заплющила очі від щастя. Таки люблять її, таки сама собі чого надумала. Потрібна вона.
Вона ПОТРІБНА!
24,12,2022
