fbpx
Історії з життя
Одного вечора до мене телефонувала внучка, але розмова у нас вийшла досить таки не звична. Внучка слізно просилась до мене жити. Коли назвала причину, я аж дар мови втратила. Матінко моя рідна, швидше до сусіда у нього машина, домчимо і не зогледишся

Одного вечора до мене телефонувала внучка, але розмова у нас вийшла досить таки не звична. Внучка слізно просилась до мене жити.

Світланка завжди була хорошою, вихованою та розумною дівчинкою. Вона усвідомлювала, що у житті нічого так просто не дається, тому докладала чималих зусиль, щоб вступити у хороший університет. До того ж виглядала вона завжди прекрасно.

Живе вона у багатодітній родині, де всім мало місця і кожен хоче отримати трохи більше любові та турботи, а мама не встигає їм це все дати. Про Світланку я взагалі мовчу, вона там за другу маму, адже найстарша, то й несе на собі половину обов’язків моєї дочки. Як ви розумієте, поєднувати роль мами, гарної дівчини та розумної учениці – нелегко.

Коли Світлана намагалась пояснити мамі, що не встигає все робити й хоче зменшити коло своїх обов’язків, адже та не може їй оплатити репетиторів а до ЗНО потрібно готуватись самотужки, то моя донька починала плакати і розповідати, як їй не легко і що єдина її помічниця, яку вона ростила себе не шкодуючи і та їй допомагати не хоче. Світлана одразу ж бігла заспокоювати маму і робити все, аби мама не плакала. А сьогодні, мабуть, не витримала.

– Бабцю, прошу тебе, приїдь і забери мене, я більше не можу ! – повідомила мені внучка, плачучи у слухавку. Я  знала, що відбувається, тому відразу відправилась до свого сусіда за машиною, щоб він допоміг мені привезти онуку.

Коли ми приїхали, то вдома нікого не було, окрім дітей, батьки, напевно, вийшли сьогодні у нічну зміну. Світланка нам махнула. Мов незабаром вийде, бо якраз дочитувала казку двом молодшим дітям, що уважно її слухали.

– Пройдімо на кухню, щоб ніхто з дітей не прокинувся! – промовила внучка, підійшовши до нас.

Ми спустилися на кухню, а по дорозі я познайомила її з моїм сусідом.

– Це повторилось знову – сказала Світлана крізь сльози.

– Тільки не кажи, що вона знову при надії! – здивовано ахнула я, бо не могла повірити, що моя донька зважилась на ще одне маючи вже дев’ятьох.

Світлана плакала і розповідала, що мама просить її не йти з дому. Благає почекати з навчанням якийсь там рік-два, доки не підросте найменший. Каже, що без неї не впорається і що має надію лиш на свою старшу доньку.

— Бабусю, – ти ж за мною приїхала, правда?

Розмова з донькою була довгою і не легкою. Та щиро не розуміла, що ж власне не так, навіть плакати пробувала, коли зрозуміла що доньку я таки беру жити до себе.

Три роки минуло. Світлана таки студентка, а зі мною живе тепер онук. Він дев’ятикласник і мріє про те, що стане програмістом. Світланка вже підшукала і навчальний заклад підходящий і займається з ним.

А моя донька? Нічого не змінилось. Думаю, я ставатиму бабусею кожні півтора роки, аж доки їй не виповниться п’ятдесят. Не знаю, чи це я її так виховала, чи чому їй так цього потрібно, але поки здорова, буду допомагати онукам. Діти ж ні в чому не винні.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page