fbpx

Одну історію Руслані довелося побачити на власні очі. Історія про панка з копитами і хвостом була улюблена, бо його багато хто в селі бачив

Коли Руслана була ще зовсім маленькою дівчинкою, бабуся розказувала їм різні історії. Це ще було в ті далекі часи, коли телевізор був рідкістю, кольоровий телевізор – ознакою неймовірного багатства, але й той і інший нічого не вартували, коли відключали світло. В такі довгі зимові вечори, при світлі свічки, бабуся розповідала їм різні страшилки, «аби діти чогось боялися, бо геть страху не мають». Тоді вона дізналася, що можна виростити нечистого з чорного яйця, якщо його носити під пазухою дев’ять днів. Потім його треба годувати лише несоленою стравою і тоді він буде вести всю господарку до багатства. Подейкували, що найбагатші люди в селі таке мали і якось дали їсти солоне, то воно їм дах зірвало – таку бурю вчинило.

Ще була розповідь про «путь», це щось між привидом і бозна-чим, яке водить людей по небезпечних шляхах і треба протриматися до перших півнів, бо тоді людина розуміє, що вона або на стрімкій кручі чи на високому дереві. Путь вила по селу і, коли її чули, то вивертали одяг, щоб безпечно дійти додому.

Але одну історію Руслані довелося побачити на власні очі. Історія про панка з копитами і хвостом була улюблена, бо його багато хто в селі бачив, особливо той, хто заглядав в чарку. Але за традицією, панок перестрічав на розпутті, на стежках чи на перелазах, тобто десь на шляху, коли був вибір піти на всі сторони і обіцяв відвезти людину до якогось скарбу, а насправді в болото і трясовину.

Була у них сусідка, що дуже полюбляла зеленого змія. Та так полюбляла, що ні вмовляння, ні водні процедури в мороз їй не допомагали. Відлежиться, оклигає і далі за своє. Випрошує чарчину, продає щось з хати і так існує і ось однієї неділі прибігає вона до Русланиної бабусі біла мов стіна!

– Я його бачила, – каже трагічно.

– Кого, – не зрозуміла бабуся.

– Панка, сидів у вас на перелазі!

– Та не може бути!

– Клянуся! Сидить такий весь у золоті і до мене каже «Олюсю, я тебе давно чекаю. Ходи зі мною». А я аж стерпла! Добре я пам’ятаю, як ви про нього розказували і як мій тато розказували. Я давай проситися, що зараз ніяк не можу і маю купа роботи. А він знову: «Я тебе ще раз зустріну, то підеш зі мною». Тетко моя солодонька, чи маєте хрестик аби я пішла до церкви похрестилася?

– Ти ж хрещена, – сміється бабуся.

– Треба ще раз, аби його точно не бачила.

– А ще по селу ходитимеш?

– Та ніколи в житті!, – зареклася Олюся.

Ніхто б не повірив, але вона десь років зо два, поки тримав страх, трималася. Бабуся наша хитро сміялася, що не лише малі мають мати страх, але й деякі дорослі.

Хоч вона сама нічого не боялася і попри те, що лякала дітей, ніколи не потурала їх страху.

– Ба, там щось чорніє!

– То гілочка від яблуні нашої. Ти що, яблуньку забула?

– Ба, там щось сидить.

– То наш пес нас чекає.

– Ба, ви чуєте? Хтось виє?

– То пси виють, зараз як вийду, як нашому дам.

Бабусі давно немає. У Руслани вже свої діти і вона лякає їх бабаєм, проте не допомагає:

– Ось там бабай і він тебе вкраде, бо ти вередуєш.

Мале тупотить туди, де мав би бути «бабай» і розчаровано каже:

– Нема.

– Бо він тебе злякався, – знаходить пояснення.

– Чому?

– Бо ти вередуєш, а з вередунами ніхто не хоче бавитися!

Ось так, викрутилася. Бабуся б нею гордилася.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото Pexels.

You cannot copy content of this page