Мені було 25 років, коли на світ з’явилася моя дочка Аліна. Дівчинка росла здоровою і цікавою, завжди знаходила, чим себе зайняти. Аліні легко давалося навчання, я не займалася з нею, вона робила все сама.
У 20 років дочка закінчила технікум, після університет. Пішла працювати юристом, познайомилися там з хлопцем Назаром. Вони зіграли весілля і залишилися жити у мене. Дочка з зятем часто говорили про дитину. Аліна хотіла дівчинку, а Назар – хлопчика. Але, як не старались – абсолютно нічого.
Зять з дочкою пройшли обстеження, виявилася, що у Аліни якісь негаразди і шанс стати мамою у неї дуже, дуже малий. За п’ять років вони перепробували всі методи і вже змирилися, що дитину не буде. Я всіляко намагалася їх підтримати, говорила, що у них рано чи пізно з’явитися дитина, потрібно тільки почекати. І ось через 11 років, коли ніхто вже не думав про дитину, дочка дізналася, що при надії.
На той момент їй було 38 років, спеціалісти в один голос говорили, що уже пізно і ризиковано, але дочка з зятем дуже хотіли дитину. І ось через дев’ять місяців Аліна подарувала життя хлопчику Руслану, на жаль дитина була не здоровою. Зять, дізнавшись, що малий не рухатиметься усе життя, відмовився від нього і пішов з сім’ї. Я всіляко допомагала і підтримувала свою дочку. Виховання такої особливої дитини вимагало багато часу і сил.
Як тільки Руслану виповнився рік, Аліна вийшла на роботу, адже грошей катастрофічно не вистачало. І вся турбота про дитину лягла на мої плечі. Дуже складно сидіти з такою дитиною: за ним потрібно постійно стежити, робити масаж, гімнастику, розвивати мову і рухи. У три роки Руслан ще самостійно не ходив, його потрібно було возити в колясці або носити на руках. Так само дитина не могла самостійно поїсти або взяти нормально іграшку. Все доводилося робити мені: годувати, купати, одягати.
Я намагалася зв’язатися з Назаром, поговорити, адже це був його син, але зять навіть не хотів нічого обговорювати і від виплати аліментів відмовлявся. Аліні довелося через суд отримати від колишнього чоловіка гроші. Адже щоб поставити дитину на ноги витрачалася не одна тисяча на місяць: це були постійні візити до спеціалістів. За п’ять років стан дитини покращився, він міг трохи говорити і пересуватися, хоча не так впевнено як інші діти. Всі ці роки Аліна працювала, а я піднімала Руслана на ноги. З віком ставати все важче виховувати дитину. Я відчуваю, що втомилася. Мені хочеться тиші і спокою. Я хочу на відпочинок…
Як сказати доньці, що я вже не в силах сидіти з онуком? За стільки років я вичерпала всі свої сили. Мені соромно перед моєю дівчинкою і онуком, але я так більше не можу. Хочу втекти світ за очі. Хочу мати своє життя. Хочу, нарешті, належати сама собі, а не комусь.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
