— Оксана, ти куди? Стій, не роби дурниць! — бігла Наталя, намагаючись вхопити мене за руку, коли я влетіла до її квартири.

Я стояла посеред кімнати, ледь подих переводячи. Андрій, мій чоловік, сидів на ліжку в одних штанях, обличчя бліде, очі розширені від здивування. Він швидко підвівся, простягаючи руки вперед, ніби намагаючись мене заспокоїти.

— Оксана, будь ласка, вислухай мене! Це не те, що ти думаєш! — благав він, голос тремтів.

— Не те, що думаю? Ти серйозно? Я слідкувала за тобою від офісу, бачила, як ти сюди приїхав! А ти, Наталя, ти ж моя подруга! Як ти могла? — мій голос лунав твердо, але всередині все кипіло від зради.

Наталя стояла біля дверей, загорнута в халат, волосся розпатлане. Вона опустила очі, намагаючись щось сказати.

— Оксана, ми не хотіли, щоб так сталося. Це просто сталося. Андрій казав, що у вас проблеми, що ти його не розумієш.

— Проблеми? — перебила я її. — Які проблеми? Ті, що ти вигадала, щоб виправдати це? Андрій, ти мені обіцяв вірність п’ятнадцять років тому! А тепер що? Ти “працюєш допізна”?

Андрій підійшов ближче, намагаючись доторкнутися до мого плеча, але я відступила.

— Оксана, прости мене. Я помилився. Давай поговоримо вдома, без емоцій. Діти чекають.

— Діти? Ти про них згадуєш тільки зараз? А їдучи сюди ти про них думав? — я повернулася до Наталі. — А ти? Ти знала про нашу сім’ю, про все! І все одно.

Вона підняла голову, очі блищали.

— Оксана, я теж не солодко живу. Мій чоловік пішов недавно, я була самотня. Андрій просто підтримав мене.

— Підтримав? Оце так підтримка! — я розсміялася гірко. — Ну гаразд, “підтримуйте” один одного далі. А я йду. І знаєш що, Наталя? Наша дружба закінчилася. Назавжди.

Я розвернулася і вийшла, не озираючись. Двері за мною грюкнули, але я не зупинилася. Сіла в машину і поїхала додому, де мене чекали син і дочка. Але це був тільки початок.

Ми з Андрієм були одружені майже п’ятнадцять років. У нас двоє чудових дітей: син Максим, якому дванадцять, і дочка Софія, дев’яти років. Ми жили в затишній квартирі в центрі Києва, яку подарував нам свекор, Петро Іванович.

Він завжди був суворим, але справедливим чоловіком, і обожнював онуків. Андрій працював менеджером у компанії, а я — бухгалтеркою в невеликій фірмі.

Життя текло спокійно: ранкові сніданки разом, шкільні збори, вихідні в парку. Але останнім часом щось змінилося. Все почалося з дрібниць. Андрій почав повертатися додому пізно.

Спочатку раз на тиждень, потім частіше. “Робота, кохана, проекти горять”, — казав він, посміхаючись. Я вірила, бо чому б ні? Він завжди був відповідальним. Але одного ранку, коли він збирався на роботу, я помітила, як він нервує.

— Андрію, ти сьогодні знову пізно? — запитала я, виходячи з кухні з чашкою кави.

Він стояв біля дзеркала в передпокої, поправляючи краватку. Його очі швидко ковзнули повз мене.

— Так, Оксана, ймовірно. У нас дедлайн по новому клієнту. Не чекай мене, лягай спати з дітьми.

— Дедлайн? Ти ж казав, що все під контролем. Минулого тижня ти тричі приходив після опівночі. Що відбувається?

Він повернувся, намагаючись виглядати спокійно.

— Нічого особливого. Просто багато завдань накопичилося. Ти ж знаєш, як: то тихо, то аврал.

— А може, це не робота? — я підійшла ближче. — Андрію, подивися мені в очі. Ти щось приховуєш?

Він зітхнув, але очі відвів.

— Оксана, не починай. Я просто втомлений. Давай не будемо сваритися зранку.

— Сваритися? Я просто турбуюся! Раніше ти завжди був удома о сьомій. А тепер. Якщо це не робота, то що?

Він узяв портфель і пішов до дверей.

— Я запізнююсь. Обговоримо ввечері, гаразд?

І пішов, не поцілувавши на прощання. Того дня я не могла зосередитися на роботі. Думки крутилися навколо нього. Після обіду я зателефонувала колезі Андрія, Олексію, з яким ми іноді зустрічалися на корпоративних вечірках.

— Привіт, Олексію, це Оксана, дружина Андрія.

— О, привіт! Як справи? Давно не бачилися.

— Нормально. Слухай, а у вас на роботі справді завал? Андрій постійно затримується.

Він засміявся.

— Завал? Та ні, все як завжди. Ми закінчуємо о шостій. А Андрій останнім часом навіть раніше йде іноді. Чому питаєш?

— Просто так. Дякую.

Я поклала трубку, і серце стиснулося. Він брехав. Чому? Ввечері я вирішила не чекати. Діти вже були вдома, робили уроки. Я сіла за стіл і почекала, поки Андрій не повернеться. Він з’явився близько десятої, з посмішкою.

— Привіт, кохана! Ви вже повечеряли?

— Так. Де ти був?

Він сів навпроти.

— На роботі, звісно. Обговорювали стратегію.

— Стратегію? Олексій сказав, що ви закінчуєте о шостій.

Його обличчя змінилося.

— Оксана, ти дзвонила Олексію? Навіщо?

— Бо я не дурна! Ти брешеш мені, Андрію. Де ти був насправді?

Він встав, хитаючи головою.

— Це безглуздо. Я не хочу сперечатися. Я втомився.

І пішов у ванну. Тієї ночі ми спали окремо. Наступні дні були напруженими. Я намагалася поговорити, але він уникав. “Все гаразд”, — повторював він. Але я знала, що ні.

Одного разу, коли він пішов “на роботу”, я вирішила перевірити. Зателефонувала його начальнику, Сергію Петровичу.

— Добрий день, Сергію Петровичу. Це Оксана, дружина Андрія.

— Добрий день! Чим можу допомогти?

— Скажіть, будь ласка, у вас справді багато роботи? Андрій затримується допізна.

Він здивувався.

— Ні, все за графіком. Андрій навіть проситься раніше піти іноді. Чому питаєте?

— Дякую. Все зрозуміло.

Я поклала трубку і заплакала. Зрада. Це була зрада. Але з ким? Я згадала Наталю, мою подругу. Вона недавно розлучилася з чоловіком, жалілася на самотність.

Ми часто говорили по телефону, вона знала все про наше життя. А Андрій завжди хвалив її: “Наталя така розумна, шкода, що в неї проблеми”.

Того вечора я поїхала за Андрієм від офісу. Він вийшов о п’ятій, сів у машину і поїхав не додому, а в район, де жила Наталя. Я припаркувалася неподалік, виждала і пішла до її під’їзду. Двері були відчинені, я піднялася на п’ятий поверх і подзвонила.

Наталя відкрила, здивована.

— Оксана? Що ти тут робиш?

— Можна увійти? Хочу поговорити.

Вона вагаючись впустила. В квартирі панував безлад, а в спальні Андрій.

— Оксана! — він підскочив. — Як ти.

— Слідкувала. Тепер все ясно.

Ми говорили довго. Наталя вибачалася: “Це сталося випадково, ми не планували”. Андрій обіцяв: “Я закінчу це, повернуся до сім’ї”. Але я не вірила. Я пішла, сказавши, що подумаю.

Додому я повернулася знесилена. Діти запитували: “Де тато?” Я сказала, що на роботі. А коли Андрій прийшов, я зустріла його на порозі.

— Йди геть.

— Оксана, давай поговоримо.

— Про що? Про твої “пізні проекти”?

Він сів на кухні.

— Я помилився. Наталя так мене обходила. Я люблю тебе.

— Любиш? А дітей? Ти подумав про них?

— Звичайно! Я не хочу розлучатися, — повторив Андрій, дивлячись мені в очі з відчаєм. — Оксана, давай дамо шанс нашій сім’ї. Я все зрозумів.

Але я не могла. Тієї ночі я вигнала його. Він зібрав речі мовчки, тільки прошепотів: “Я повернуся, бо люблю вас усіх”. І пішов до Наталі. Я чула від спільних знайомих, що вони оселилися разом у її квартирі.

Це була подвійна зрада, але я трималася заради дітей. Максим і Софія запитували про тата щодня.

— Мамо, коли тато повернеться? — питав Максим за вечерею, дивлячись у тарілку.

— Не знаю, синку. Він зараз живе окремо, але приходить вас бачити, — відповідала я, намагаючись усміхнутися.

Андрій не здавався. Щодня дзвонив: “Оксана, як справи? Можна я заберу дітей на прогулянку?” Або приходив увечері з квітами чи іграшками. “Я шкодую, кохана. Це була помилка, я хочу назад”. Я закривала двері, кажучи: “Йди, Андрію. Ти обрав свій шлях”.

Минув місяць. Я намагалася жити далі: робота, діти, зустрічі з подругами. Але одного ранку все пішло шкереберть. У мене закрутилася голова на кухні, і я опинилась на підлозі. Діти злякалися, викликали швидку.

Лікарі поклали в стаціонар на тиждень. Андрій дізнався від Максима і примчав одразу.

— Оксана, що сталося? — вбіг він до палати, тримаючи пакет з фруктами. — Я тут, не хвилюйся.

— Андрію, йди. Мені не треба твоєї допомоги, — прошепотіла я слабко.

Але він не пішов. Сидів біля ліжка цілими днями: приносив їжу, розмовляв з лікарями, навіть ночував на стільці. “Я не залишу тебе одну”, — казав твердо.

Його мама, моя свекруха, взяла дітей до себе. “Оксана, нехай Андрій буде з тобою, а я з онуками. Вони в мене в безпеці”, — сказала вона по телефону.

— Бабусю, а тато з мамою? — чула я голос Софії в трубці.

— Тато доглядає маму, сонечко. Скоро все буде добре, — заспокоювала свекруха.

Я одужала швидко. Лікарі виписали, і я повернулася додому. Діти раділи, обіймали. Андрій теж прийшов: “Дозволь допомогти з речами”. Я кивнула, але душа була не на місці. А потім приїхала моя мама. Вона завжди була за сімейні цінності.

— Оксана, доню, давай поговоримо, — сказала вона, сідаючи на кухні з чаєм. — Андрій помилився, так. Але раз. Він зрозумів помилку, бачиш, як кається? Телефонує, приходить, у лікарні не відходив. Треба простити, зберегти сім’ю. Діти без батька — це не діло.

— Мамо, ти не розумієш. Він зрадив мене з подругою! Як я можу довіряти? — відповіла я, дивлячись у вікно.
— Розумію, боляче. Але життя не ідеальне. Багато пар проходять через таке і стають сильнішими. Він же не пішов назавжди, бореться за вас. Подумай про Максима і Софію — вони сумують за татом.

Я розгубилася. Мама говорила переконливо: “Він тебе любить, Оксана. Подивися, як змінився. Не руйнуй все через одну помилку”. Андрій тим часом дзвонив: “Оксана, можу я прийти ввечері? Хочу побачити дітей і тебе”.

— Гаразд, приходь, — зітхнула я.

Він з’явився з піцою, яку любили діти. Ми сіли за стіл, і на мить здалося, ніби нічого не було.

— Тату, ти залишишся? — запитала Софія, тулячись до нього.

— Якщо мама дозволить, — відповів Андрій, дивлячись на мене благально.

Я мовчала. В голові крутилися думки: простити чи ні? Мама шепнула: “Доню, дай шанс”. Свекор дзвонив: “Оксана, ти права була, але тепер бачу, як він старається”.

Діти сміялися, Андрій розповідав історії з роботи. Я не знала, як бути. Чи зможу забути? Чи варто ризикувати знову?

Того вечора, коли Андрій пішов, я сиділа на балконі, дивлячись на вогні міста. Телефон задзвенів — мама: “Оксана, подумай добре. Сім’я — це головне”. А в повідомленні від Андрія: “Кохана, дякую за вечір. Я чекаю твого рішення”. Розгубленість не відпускає.

Що робити далі?

Головна картинка ілюстративна.