– Мамо, що ви робите? – запитала я, ще не розплющивши очі, відчуваючи, як ковдру з мене стягнули, залишивши мене зовсім без захисту.
Свекруха реготала, вже стоячи в дверях, і, як завжди, швидко зникла. Її сміх ще лунав у моїй голові, викликаючи роздратування та безпорадність.
– Це наш дім, і ви не маєте права так поводитися! – вигукнула я, сідаючи на ліжку.
Її посмішка миттєво зникла. Вона примружилася й мовила:
– Ого, яка відважна! Якби не я, ти б зараз мешкала в орендованій комірчині.
Я ледь стрималася, але зрештою взяла себе в руки. Коли свекруха пішла, я сіла й написала чоловікові повідомлення: «Нам потрібно серйозно поговорити. Або ти розв’яжеш цю ситуацію, або я не бачу, як ми зможемо жити разом у таких умовах. Можливо, і взагалі бути разом».
Тепер я сиджу й чекаю на його відповідь. Чи стане він на мою сторону? Чи залишиться залежним від матері?
Я завжди була незалежною жінкою. Мені тридцять років, і я працюю в міжнародній IT-компанії, де мої зміни часто випадають на нічний час через різницю в часових поясах з клієнтами з Азії.
Я – типова сова: люблю працювати в тиші ночі, коли весь світ спить, а вдень відпочиваю. Мій чоловік Сергій – навпаки, рання пташка. Він інженер у будівельній фірмі, і його робочий день починається о шостій ранку.
Ми познайомилися два роки тому на корпоративній вечірці друзів, і здавалося, що наші різні ритми життя доповнюють одне одного, а не створюють проблеми.
Коли ми вирішили одружитися, все було ідеально. Ми розписалися в тихому колі близьких, без грандіозного весілля, бо обоє не любимо помпезності.
Сергій запропонував переїхати в нову квартиру, яку він придбав з допомогою своєї матері, Тамари Петрівни. Квартира була в новобудові, з сучасним ремонтом, великими вікнами та балконом, з якого відкривався вид на парк.
Я сама обирала меблі: м’який диван у вітальні, зручне ліжко в спальні, і навіть кухонні шафки в пастельних тонах. Але ось деталь, яка все змінила: ця квартира знаходилася на тому ж поверсі, що й оселя Тамари Петрівни, буквально через стінку. Спочатку я подумала, що це зручно – мати родину поруч, але дуже швидко зрозуміла, що це перетворюється на випробування.
Тамара Петрівна – жінка шістдесяти років, пенсіонерка, яка все життя присвятила вихованню сина після того, як втратила чоловіка рано. Вона добра, але надто оберігає сина.
Коли ми переїжджали, вона дійсно допомогла: позичила 100 000 гривень на перший внесок, бо наші заощадження були обмеженими. Тих сто тисяч нам і бракувало, тож вони нас добряче виручили.
Перші дні після переїзду були спокійними. Я адаптувалася до нового графіка: лягала спати о четвертій ранку після нічної зміни, а прокидалася ближче до обіду.
Сергій сам готував собі сніданок – простий бутерброд чи каву, і йому це підходило. Але Тамарі Петрівні це не подобалося. Вона почала заходити до нас без запрошення, використовуючи ключ, який Сергій їй дав на всяк випадок.
Одного ранку, через тиждень після переїзду, я прокинулася від запаху смаженої картоплі. Зайшла на кухню й побачила Тамару Петрівну, яка поралася біля плити.
– Доброго ранку, доню! – привіталася вона, посміхаючись. – Я подумала, що Сергію потрібно добре поснідати перед роботою. Він же не може йти голодним.
Я стояла, протираючи очі, ще не зовсім прокинувшись.
– Тамаро Петрівно, доброго ранку. Але ми з Сергієм домовилися, що він сам про себе дбає вранці. Я працюю вночі, тому сплю до обіду.
Вона повернулася до мене, тримаючи сковорідку.
– Ой, Анно, ну як так можна? Жінка повинна дбати про чоловіка. В мої часи ми вставали о п’ятій, щоб все приготувати. Сергій – мій син, і я не хочу, щоб він ходив гшолодним.
– Він не голодний, – відповіла я спокійно. – Ми обоє працюємо, і наш розпорядок влаштовує нас.
Сергій увійшов на кухню, почувши розмову.
– Мамо, Анна права. Ми все обговорили. Дякую за турботу, але не потрібно приходити щоранку.
Тамара Петрівна скривилася, але пішла, забравши з собою частину сніданку. Того вечора, коли Сергій повернувся з роботи, я вирішила поговорити з ним.
– Слухай, твоя мама приходить без попередження. Це мене бентежить. Ми ж дорослі, маємо свій простір.
Він обійняв мене.
– Я розумію, кохана. Я поговорю з нею, щоб вона стукала чи дзвонила перед візитом. Вона просто звикла опікуватися мною.
Але розмова не допомогла. Наступного дня Тамара Петрівна з’явилася знову, цього разу з кошиком свіжих овочів з ринку.
– Доброго дня! – вигукнула вона, входячи. – Я принесла вам продукти. Анно, може, ти приготуєш вечерю сьогодні? Сергій любить мій борщ, але твоя версія теж нічого.
Я сиділа за комп’ютером, готуючись до нічної зміни.
– Тамаро Петрівно, дякую, але я працюю ввечері. Сергій сам може приготувати, або ми замовимо щось.
Вона сіла навпроти мене.
– Ой, доню, ти така сучасна. Але сім’я – це традиції. Чоловік приходить втомлений, а дружина повинна його зустріти з теплою їжею. Я тебе можу навчити, якщо не вмієш.
– Я вмію готувати, – сказала я, намагаючись не дратуватися. – Просто наш графік інший.
Вона продовжила розповідати про свої молоді роки, як вона балансувала роботу й дім. Я слухала ввічливо, але всередині кипіло. Коли вона пішла, я зателефонувала подрузі Марії, щоб виговоритися.
– Маріє, це морок. Свекруха втручається в усе. Сьогодні знову повчала мене про вечерю.
– Анно, ти мусиш поставити питання руба. Поговори з Сергієм серйозно. Якщо він не підтримає, то це проблема.
– Він обіцяє, але нічого не змінюється.
Тим часом ситуація загострювалася. Тамара Петрівна почала коментувати наші покупки. Одного разу, побачивши, що я купила готові салати в супермаркеті, вона сказала:
– Анно, це ж не їжа! Хімія одна. Я тобі дам рецепт справжнього салату.
– Дякую, але нам зручно так, – відповіла я.
Але кульмінацією став той ранок, коли вона стягнула з мене ковдру. Це сталося через десять днів після переїзду. Я лягла спати о третій ночі після довгої конференції з клієнтами. Сергій пішов на роботу тихо, не будячи мене. Раптом відчула холод – ковдра зникла. Я розплющила очі й побачила Тамару Петрівну, яка сміялася.
– Вставай, соню! Час звикати до нормального режиму. Сергій вже на роботі, а ти спиш?
Я сіла, намагаючись прикритися.
– Тамаро Петрівно, це неприпустимо! Це наша спальня!
Вона все ще посміхалася.
– Ой, не перебільшуй. Я просто допомагаю. Ти повинна вставати рано, як нормальна дружина.
– Ні, я не повинна! Мій графік – моя справа!
Вона пішла, а я залишилася одна вкрай обурена ситуацією. Того дня я не змогла працювати ефективно, бо не виспалася. Ввечері розповіла Сергію.
– Вона стягнула ковдру! Це вторгнення в приватність!
Він зітхнув.
– Я поговорю з нею суворіше. Обіцяю, це востаннє.
Але це повторилося. Наступного ранку – те саме. Я вже не стрималася й вигукнула, як у тому діалозі на початку. Після того я написала Сергію повідомлення й чекала. Він відповів через годину: «Прийду додому, обговоримо».
Коли Сергій повернувся, ми сіли на кухні. Я приготувала чай, щоб заспокоїтися.
– Сергій, це нестерпно. Твоя мама вважає, що може керувати нашим життям. Вона приходить, коли хоче, повчає, будить мене. Я відчуваю себе не в своєму домі.
Він дивився в чашку.
– Я розумію. Мама звикла, що я поруч. Вона самотня після того, як не стало тата.Вона хоче компанії і не розуміє, чого ти спиш цілими днями. Зрозумій, вона дбає про мене, вважає, що допомагає.
– Але це не виправдовує її поведінку. Ми ж одружені, маємо свій простір.
– Так, але квартира. Вона допомогла з 100000 гривень. Зрештою, вона теж має право.
– Право на що? На вторгнення? Якщо так, то ця квартира не варта того.
Він підвів очі.
– Що ти пропонуєш? Переїхати?
– Так, переїхати, а цю продати. Я думала мати рідню поруч то прекрасно, а виявилось, що не маю сім’ї і особистого життя. та що там, елементарної поваги, сну і розуміння.
— Ну, перебільшувати теж не варто. Подумаєш, кілька разів збудила. Може й права вона в чомусь. Робота в тебе неправильна.
— А. То як виплачувати кредит у якому більшу частку я вношу, то робота нічого, а як працювати, то не так? Ти смішний? Давай я вийду в офіс працювати. Прям в Австрії. От тільки квартиру цю доведеться ділити, бо нащо мені в Україні житло, якщо житиму за кордоном?
— То ти мені вже зараз починаєш вигадувати що на якихось дві тисячі доларів більше заробляєш? Права була мама, ти лиш про себе думаєш. То й мені про себе дбати треба: віднині чекаю від тебе повноцінного сніданку і вечері. Куплене їсти не буду принципово. Ти така, то й я так.
Я зібрала речі того ж дня і подала на розлучення і поділ майна. Попереду непростий шлях, але я йду ним свідомо, бо ж розумію, що інакше ніякого щастя я не побачу.
Але ж мама моя. Вона такий галас зчинила. Замість того, аби підтримати мене, вона стала на сторону мого чоловіка. Каже, що я надто імпульсивна і категорична. За її словами я не думаю ні про майбутнє, ні про сім’ю. Я не тільки повинна помиритись зі свекрухою, а й попросити вибачення за свою поведінку у чоловіка.
А мені смішно. От скажіть мені, невже я не права у цій ситуації?
Головна картинка ілюстративна.
