Коли я зараз згадую перші роки нашого спільного життя, у мене перед очима постає наш великий двоповерховий будинок, світла вітальня з панорамними вікнами і довгий дерев’яний стіл, за яким завжди збиралася наша родина. У мене було все, про що тільки можна мріяти, і я ніколи цього не приховувала від людей. Поруч зі мною був гарний чоловік Вадим, на якого постійно звертали увагу інші жінки, а подруги при зустрічі неодноразово натякали, що мені неймовірно пощастило. Ми виховували трьох синів, які якраз увійшли в підлітковий вік, і я щиро вважала наш дім справжньою фортецею, де можна сховатися від будь-яких життєвих негараздів.
– Ох, і щаслива ти, Інно! – казали мені сусідки, зупиняючи біля хвіртки. – Такого чоловіка мати, як твій Вадим, то все одно, що виграти кілька мільйонів… І в хаті господар, і гроші вміє заробляти, і на дітей не гримає.
– Це правда, – радісно посміхалася я, розквітаючи від кожного доброго слова. – Мій чоловік – то скарб. Він такий добрий і чуйний. І за дім дбає, і мене любить, і для хлопців зразок у всьому.
Тільки моя мати, слухаючи ці розмови на кухні, ніколи не поділяла моєї радості.
– Не на добре все те, Інно, – повчала вона. – Чує моє серце, не на добре. Це так Бог випробовує тебе. І коли він на початку твого сімейного життя дає чогось забагато, то потім відбере. Ось побачиш!
– Що ви таке вигадуєте, мамо? – я щиро не розуміла її застережень. – Ви що, заздрите мені? Ми вже стільки років живемо з Вадимом, а він – який був колись, такий і досі. Лише мене любить і дітей. Ми думаємо полетіти на океанське узбережжя. Може, і ви з нами?
Мама відмовилася і ще й наполягала аби я жодні фото не виставляла в інтернеті та не хвалилася нікому.
Звичайно, що я виставила всі фото. Ми там були такі щасливі. Хто ж знав…
Проте безтурботний період закінчився раптово. Партнер Вадима по бізнесу, якому він довіряв усі фінансові справи й вважав майже рідним братом, за його відсутності прокрутив сумнівну операцію з документами. Процвітаюче підприємство миттєво влізло в величезні борги, рахунки заблокували, і за декілька тижнів компанію оголосили банкрутом. Щоб розрахуватися з кредиторами й уникнути судових позовів, Вадиму довелося виставити на продаж наш будинок, яким я так пишалася і в який вклала стільки сил. Нам довелося терміново пакувати речі, залишати звичне життя й переїжджати в маленьку двокімнатну квартиру його батьків.
Перші дні на новому місці були для мене справжнім випробуванням. Замість просторих кімнат ми тулилися в кількох невеликих кімнатах, а замість планування майбутніх відпусток довелося рахувати кожну копійку на продукти для п’ятьох людей.
– Ось і закінчилися, доню, твої поїздки до океану, – якось дорікнула мені мати. – Тепер вам треба думати, де би кусень хліба роздобути для трьох хлопців, а не про закордони мріяти.
– Це ненадовго, мамо, – відказувала я, намагаючись триматися впевнено. – Вадим щось придумає. Він досвідчений, збереться з силами й знову підніметься. Ось побачите…
Але сам Вадим сприйняв цей удар набагато важче, ніж я очікувала. У хаті почали з’являтися його нові знайомі, які годинами сиділи за нашим столом до пізньої ночі.
– Вадиме, отямся, – просила я увечері, коли ми залишалися в кімнаті самі. – Візьмися за розум, пошукай роботу. Хлопці ж усе бачать, який приклад ти їм подаєш?
– Ти не знаєш, як мене душа болить, і я досі не можу заспокоїтися, що мені таку підлість вчинив чоловік, якого я вважав другом. Подумай, Інно, це та людина, якій я вірив більше, ніж собі. А він?
Він не спинявся і скоро наш дім перетворився на цілодобовий ресторан, де я мала бігати та подавати.
Моя терплячість вичерпалася. Після чергової гучної ночі я зрозуміла, що більше не можу жити в такому напруженні. Я зібрала найнеобхідніші речі для себе й хлопців, склала валізи біля дверей і твердо вирішила виїхати до мами.
Коли я прийшла до неї з валізами і хлопцями, вона навіть двері мені не відкрила!
Уявляєте, ми стільки грошей вклали в її квартиру, ремонт їй зробили, а вона з-за зачинених дверей каже:
– Ти куди це зібралася, Інно?
– Мамо, з мене досить. Вадим геть змінився, влаштовує гулянки. Я більше не можу там жити з дітьми. Відчини двері, ми втомилися з дороги.
– А Вадим? – обурено мовила вона. – Ти не подумала, що з ним станеться, коли ти з дітьми підеш з дому? Тобі добре було з чоловіком, коли він розкидав грішми направо і наліво, коли ви про моря балакали? А зараз, коли йому потрібна твоя підтримка і поміч, ти тікаєш від нього? То чим ти краща від його колишнього партнера?
Мене аж затрусило від її слів.
– Мамо, та ви що таке кажете?! – вигукнула я. – Ви ж самі роками мені товкли, що я даремно хвалюся Вадимом! Ви постійно казали: “Не на добре це щастя, Бог у тебе все відбере!” Ви самі його не любили, ви дорікали мені кожною копійкою! А тепер, коли він отримав те, що мав, за вашими ж словами, ви кажете, що я зрадниця?! Де тут логіка?
– Не кричи на матір! – відрізала вона. – Тоді ти чванилася і хвалилася тим добробутом, ніби сама його заслужила. А зараз, коли прийшла біда, ти перша біжиш від чоловіка! Поговори з ним, підтримай його, а не валізи збирай!
І вона нам не відкрила!
Прийшлося вертатися до Вадима, бо я не мала грошей на оренду квартири. Коли ми вернулися, з кімнати вийшов Вадим. Він ледве тримався на ногах, але з першого погляду не зрозумів, що ми з хлопцями вже зібралися й стоїмо біля виходу. Він опустив голову, і сльози відчаю покотилися по його щоках.
– Інно, не йди, прошу тебе! – тихо мовив Вадим, підходячи ближче. – Не залишай мене сам на сам із цим усім… Завтра побачиш, все буде по-іншому. Ти мені віриш?
– Дуже хочеться в це вірити, Вадиме, – мовила я, опускаючи руки. – Але я втомилася від обіцянок. Все залежить від тебе одного, розумієш?
– Я почну все спочатку, – переконливо сказав він, обіймаючи мене за плечі. – Я знайду вихід, і ти будеш знову пишатися мною…
Я промовчала. В мене таке враження, що люди, яких я вважала стовпами, які підпирали моє життя, зараз такими не є. Як мені бути в такій ситуації?
