Ох і сцену вона влаштувала. Хлипає, очі закриває, за стіни тримається. “Мамо, як ви могли, я вам вірила”. А я дивлюсь на неї і не розумію з чого такі концерти робити? Кого я виховала? Як вона такою виросла?

Ох і сцену вона влаштувала. Хлипає, очі закриває, за стіни тримається. “Мамо, як ви могли, я вам вірила”.  А я дивлюсь на неї і не розумію з чого такі концерти робити? Кого я виховала? Як вона такою виросла?

— Припини ці концерти негайно, – кажу доньці строго, – Таке враження, що я казна-що зробила. У тебе є всього, аж зайве, а сестра копійки рахує. Ти заробляєш за місяць стільки, як вона за рік. Не прибідняйся, ділитись я тебе змалку вчила, та бачу, що гроші тобі очі затулили.

Лариса враз стала серйозною і сльози їй висохли. Поглянула на мене, на сестру свою і вийшла геть із хати. За кілька хвилин ми почули, як її машина рвонула з подвір’я.

— Мамо, – каже мені Оля, – А може й справді треба було порадитись? Все ж сума там не маленька. Може Лариса що собі купити хотіла?

— Що? Туфлі нові, чи машину? Тобі потрібніше. Тим паче, ті гроші там уже п’ять років лежали, вона лиш докидала і докидала. Чого без діла будуть? А тобі біля свекрухи вже й жити не сила.

Лариса, донька моя старша, уже багато років у місті працює. Після розлучення із чоловіком вона залишилась сама із двома дітьми, але в село до мене не повернулась. Ні. Вона завжди вміла гроші заробляти, крутилась, як білка у колесі, дано їй це з дитинства.

От і того разу вона не розгубилась – почала з торгівлі шкарпетками у переході. Гроші не бозна які, але для Лариси розпочати головне, а там розкрутиться.

Тепер у неї кілька своїх магазинчиків із продуктами по місту. Ну як магазинчики – ларьочки, але свої. Орендує квартиру, діти навчаються у школі приватній. Живи і радій, дитино.

Гроші вона мені на купку почала передавати давно, років п’ять уже є. Щомісячно близько п’ятисот доларів, інколи менше. Казала, що на квартиру збирає.

Ну, але такі ціни нині, що яка квартира тим паче із двома дітьми? Де жінці самій зібрати? Так, вона вміє заробляти, але ж усьому є міра і треба дивитись на речі реально.

А тут у Олі, меншої моєї доні, крайня межа зі свекрухою. Ніколи та добра не була, та ще якось мирились, а тут із дому виставила молоду сім’ю.

Жила Оля в місті, на оренду квартири грошей немає, от і вирішила я молодим допомогти. Наше село від містечка не далеко, а хати не так щоб дуже дорогі. Взяла я з тієї купки що в мене лежала десять тисяч доларів, і придбала їм дім.

Радості Олі не було меж. Там ще дім – пісня. Все є. Навіть ремонт можна не робити, бо люди, що там жили, виїхали за кордон свого часу і залишили і меблі, і техніку, і посуд і речі у шафах. Заходь і живи.

А це, приїхала Лариса, як дізналась, що сестра дім придбала. Питає звідки гроші, а я як було так і сказала, що дала я із того що в мене було. Чого в однієї сестри пилюкою припадає, а інша не має де голови прихилити? Хіба то справедливо?

Лариса тоді так не гарно повелась, таку сцену влаштувала. Бачте, вона кожну копійку економить і не очікувала від мене такого. Забрала, що лишилось і поїхала в місто.

Тепер ось ні зі мною, ні з сестрою не розмовляє, робить вигляд, що ображена. А я вважаю, що ми сім’я і вчинила я вірно, як справедлива мама. Не можна аби одна мала, а інша ні.

Ну от скажіть, хіба б ви на моєму місці вчинили не так само?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page