Це відбулося через місяць після народження нашого сина, якого ми назвали Кирилом. Ми сиділи за великим столом у будинку моїх свекрів, Петра та Галини, святкуючи мій перший місяць материнства. Усі були раді, але я відчувала, що повітря наелектризоване. Галина, моя свекруха, заговорила першою.

— Ну що, Дарино, синочок уже підростає, набирається сил. Ти трохи відпочила. Тепер пора поговорити про справи.

— Про які справи, мамо? — запитав мій чоловік, Олександр, усміхаючись. — Зараз наші головні справи — це Кирило, підгузки та сон.

Галина Петрівна відставила свою чашку чаю і подивилася на мене серйозним, господарським поглядом.

— Сина, твого сина, я тепер буду виховувати. Мені вже не так багато залишилося, але я хочу присвятити цей час онукові! — вона говорила це так, ніби ми обговорювали розклад автобусів.

Я відчула, як у мені все стислося.

— Виховувати? Мамо, ми дуже цінуємо вашу допомогу, але ми з Олександром хочемо виховувати Кирила самі, — відповіла я м’яко, намагаючись не образити її.

— Дурниці! — махнула вона рукою. — Що ти там у міській бібліотеці заробиш? Копійки! А я вже стара. Мені на городі важко, ноги вже не ті, спина болить. А ти молода, здорова! Тож ти вийдеш замість мене на землю працювати. Мені потрібна допомога! Ти тепер у родині, ти маєш працювати на благо нашої справи!

Олександр одразу підтримав мене.

— Мамо, ти що таке кажеш? Дарина — інженер-будівельник за освітою. Вона не буде гнути спину на полях, навіть якщо б хотіла! Ми ж не для цього сюди приїхали!

Петро Іванович, свекор, втрутився, похмуро дивлячись на нас.

— Син, вона має рацію. Ми тобі дали житло, дали все. А ти що? Ти зараз не отримуєш гідних коштів. А тут — мільйонні обсяги! Дарина молода, вона сильна. Дитиною займуся я і Галина. Ми створимо онукові найкращі умови. А ви працюйте.

— Ні, тату, — рішуче сказав Олександр. — Я можу працювати на землі, я твій син, і я звик. Але Дарина не буде, і нашого сина ми будемо виховувати самі! Нам не потрібні «найкращі умови» за рахунок нашого материнства і батьківства!

Галина Петрівна встала. Вона дивилася на нас так, ніби ми зрадили її найсвятіші ідеали.

— Виходить, вам не потрібна наша допомога? Вам не потрібна наша сімейна справа? Що ж, як знаєте! Це велика помилка, і ви про це дуже пошкодуєте!

І після цього діалогу наша тихе сімейне щастя перетворилося на суцільне відчуження.

Мене звати Дарина. Батьки мого чоловіка, Олександра, Петро Іванович та Галина Петрівна, усе своє життя займалися сільським господарством. Займалися вони цим з неабияким розмахом, і з часом розвинули дуже велике фермерське господарство: десятки гектарів землі, наймані працівники, потужна техніка, відповідні обсяги виробництва. Вони крутилися постійно, не знаючи відпочинку.

Мій чоловік, Олександр, не дуже прагнув до землі. Він закінчив інженерно-будівельний університет і вирішив залишитися в місті. Доки не почалася криза у будівельній галузі, ми почувалися дуже добре, працюючи в одній і тій самій будівельній компанії.

Але потім будівельні майданчики почали заморожувати, а співробітників скорочувати. Нам, хоч і вимушено, довелося переїжджати в село, де жили батьки Олександра.

Вони заздалегідь подбали про майбутнє своїх синів: побудували два добротні будинки на сусідніх ділянках, по одному для кожного сина. Тому ми не хвилювалися щодо житла.

Ми переїхали, швидко облаштувалися і почали звикати до фермерського життя. Вірніше, почав звикати чоловік. Я ж влаштувалася працювати в місцеву клубну бібліотеку.

Хоч зарплата там була невелика, але стабільна. До того ж, коли ми змінили місце проживання, я вже була вагітна, і працювати на землі я б у будь-якому разі не змогла.

Стосунки з родичами були просто чудові. Вони всі були раді, що родина возз’єдналася, і прийняли нас дуже тепло та гостинно.

У брата мого чоловіка, Андрія, вже була велика сім’я. Вони, у гонитві за спадкоємцем, народили трьох дівчаток і, не здаючись, пішли на четверте коло.

Різниця між моєю вагітністю і вагітністю Лариси, дружини Андрія, була всього два тижні, тому на ґрунті «взаємної» вагітності ми з нею спілкувалися дуже часто, обмінюючись порадами.

Здавалося б, усе йшло добре. Я швидко звикла і до нового місця проживання, і до нової роботи. Тим більше, що екологія в селі була просто ідеальною: чисте повітря, вода зі свердловини, натуральні продукти.

Усе це неможливо було порівнювати з міським життям. На жаль, усім цим спокоєм нам довелося насолоджуватися лише до того моменту, як я народила нашого сина.

Наш первісток, Кирило, був здоровою і дуже бажаною дитиною. Батьки Олександра були на сьомому небі від щастя — нарешті дочекалися онука! Вони оточили нас турботою, але ця турбота дуже швидко набула форми, яка мені не сподобалася.

Галина Петрівна, свекруха, постійно говорила: «Ох, синочок, наш спадкоємець, тепер він назавжди залишиться тут!»

Через місяць після пологів, коли ми зібралися на сімейну вечерю, свекри і озвучили свій «план», який пролунав у діалозі. Вони вважали, що оскільки ми живемо в їхньому будинку, і оскільки Олександр зараз не має стабільної роботи в місті, ми повинні повністю підкоритися їхньому сімейному порядку.

— Дарино, ти тепер повинна з сином бути вдома, — сказав Петро Іванович. — А Галина — вона буде займатися онуком, бо вона на пенсії, має досвід. Вона його виростить, як свого. А ти ж молода, сильна! Ти працюватимеш із чоловіком в господарстві. Нам потрібні робочі руки! Ти маєш працювати на нашій землі, як справжня господиня!

Олександр одразу ж відповів батькам, захищаючи моє право.

— Тату, мамо, вибачте, але ні! Дарина не буде пропадати на полях! Її місце вдома з дитиною. Я можу працювати з вами, я не проти. Але Дарина — ні. Вона не для цього вчилася!

— А ти, сину, думаєш, що на землі працювати — це приниження? — обурилася Галина Петрівна. — Ми все життя тут, і виховали тебе!

Я втрутилася, намагаючись знайти компроміс, але зберігаючи свою позицію.

— Мамо, ми дуже любимо вас, і я готова допомагати у всьому, навіть на полях. Але Кирила ми хочемо виховувати самі. Перші роки життя дитини — найважливіші. Ми не можемо віддати своє батьківство заради будь-яких прибутків!

Але їхній план був непохитний. Вони вважали, що забезпечуючи нам житло і матеріальну базу, вони автоматично мають і право розпоряджатися нашим життям, а особливо життям їхнього єдиного онука-спадкоємця.

— Якщо ви не з нами, значить, ви проти нас, — підсумував Петро Іванович.

Після тієї розмови стосунки зі свекрами різко охололи. Вони віддалилися, відмовилися від спілкування, ігнорували нас на спільних сімейних заходах. Якщо раніше ми проводили разом вечори, то тепер вони лише похмуро кивали нам головою.

Галина Петрівна, коли бачила мене, демонстративно зітхала.

— Ех, молодь! Не розуміють свого щастя. от мені мама дітей виростила і нічого. ну, звісно, чи сидіти на всьому готовому, чи піти і заробити.

Якось Лариса, дружина брата, підійшла до мене на вулиці. Вона намагалася говорити тихо, щоб ніхто не почув.

— Дарино, тримайтеся. Я бачу, як вони з вами поводяться. Вони нас теж так контролюють. Андрій уже давно хоче займатися своїм бізнесом, а не їхнім, але боїться сперечатися. Вони нікому не дають дихати. Ви правильно зробили, що відстояли Кирила.

— Дякую, Ларисо. Мені було потрібно це почути, — сказала я їй. — Я відчуваю себе так, ніби ми вчинили щось жахливе, хоча ми просто хочемо бути батьками.

— Вони нікому не пробачають, хто виходить із їхнього сценарію, — прошепотіла вона. — Вони вважають, що їхні «обсяги» і «достаток» важливіші за почуття.

Через три місяці такої напруги ми зрозуміли: ми не можемо тут залишатися. Життя в напрузі, навіть серед чудової природи та в добротному будинку, було нестерпним.

Одного вечора ми з Олександром сиділи, коли Кирило вже спав.

— Я більше не можу, Сашко, — сказала я, витираючи сльози. — Я почуваюся тут чужою. У цьому будинку, який вони нам подарували, я не відчуваю себе вдома.

Олександр взяв мене за руку.

— Я теж так думаю, Дарино. Ніякі матеріальні блага не замінять нам радості від батьківства, і спокою. Я не хочу, щоб наш син ріс під їхнім постійним контролем, чи тим більше, щоб його виховували вони, а не ми.

Ми вирішили повернутися в місто.

Наш від’їзд був швидким і без зайвих слів. Ми зібрали речі та одного ранку повідомили свекрам про своє рішення.

— Ми повертаємося до міста, — сказав Олександр, стоячи на порозі їхнього будинку.

Галина Петрівна була настільки вражена, що навіть не знайшла слів. Петро Іванович, навпаки, був дуже роздратований.

— Зрада! Ви зрадники! — вигукнув він. — Ви відмовляєтеся від нашої справи, від свого майбутнього! І від нашої допомоги! Як ви збираєтеся жити?

— Ми якось впораємося, тату, — відповів Олександр. — Я знайду роботу, маю руки і досвід. Дарина зможе піти на роботу, коли Кирило трохи підросте. Ми будемо жити на свої. Але це буде наше життя.

Вони не розмовляли з нами. Просто відвернулися і зайшли в будинок, навіть не попрощавшись із онуком.

Ми повернулися в місто. Життя було важким. Ми орендували маленьку квартиру, і спочатку ледве зводили кінці з кінцями. Але я відчувала величезне полегшення.

Олександр швидко знайшов роботу за спеціальністю, хоч і з невеликою зарплатою. Я працювала вдома, на фрілансі, поки Кирило спав.

за рік по тому у місто переїхав і брат мого чоловіка. Тут він відкрив кілька невеликих продуктових магазинчиків із фермерською продукцією. На відміну від нас, він все ще спілкувався із батьками, розвивав магазини, але сім’ю із села забрав.

— Тут спокійніше. – лаконічно пояснив нам.

Зі свекрами ми і досі не спілкуємось. Вони все ще знати нас не хочуть. Ображені.

А я і досі не розумію, як би то мало виглядати? І не наймана робітниця аби праця моя оплачувалась і не власниця, аби прибутком розпоряджатись і не мама своїй дитині? так виходить?

Головна картинка ілюсративна.