fbpx

Ох, це неприємне відчуття усвідомлення власної неуважності! Воно накрило мене з головою, коли я прокинулася о другій годині ночі від телефонного дзвінка. А треба було лише не забути вимкнути звук перед сном!

Небажання розплющувати очі, каяття і нелюбов до людини, яка надумала подзвонити в такий пізній час, накрили мене за одну секунду. Я взяла телефон із тумби і подивилася на екран. Номер не визначено.

«Невже кол-центри почали працювати вночі?» — промайнула в голові така думка.

— Алло, — зашипіла я, відповідаючи на дзвінок.

— Вероніко! – почувся голос якогось чоловіка. – Тільки не кидай слухавку! Вислухай мене! Вероніко-о-о!

— Для чого так галасувати. Я не вимикаюся, слухаю. Говори.

— Я стою на вокзалі! Якщо кинеш слухавку, то сама знаєш, що ти все життя шкодуватимеш! Я поїду і ніколи не повернуся. Ніколи! Чуєш?

Я протерла очі і позіхнула. Мій співрозмовник голосно дихав, але мовчав.

— Ти мене чуєш, Вероніко?

— А що я маю чути? Ти ж мовчиш! Розбудив мене, кажи що хотів.

— Я не можу без тебе жити! Повернися до мене!

Ці нотки в голосі почали мене дратувати. Таких ноток у чоловіків мені ще не доводилося чути.

— Тож якщо ти не можеш без мене жити, то чому ще досі розмовляєш зі мною?

— Не зрозумів, — трохи понизивши тон, запитав мій співрозмовник. – То я зараз це виправлю!

— І ти дзвониш, щоб попередити мене про це? Ну гаразд, дякую, що повідомив. Я зворушена такою честю. Прощавай.

— Вероніко! Не кидай слухавку! Ти обіцяла!

— А що ще я тобі обіцяла? Прожити з тобою все життя?

— Ні!

— Я тебе обманювала?

— Ні. Та до чого тут це? Я не можу без тебе жити!

— Стривай, ти зараз дихаєш? Не поспішай з відповіддю, подумай.

— Ти жартуєш наді мною? Звісно, дихаю.

— А серце?

— Що серце? – не зрозумів мій співрозмовник.

— Серце б’ється? Прислухайся!

— Та що за безглузді запитання!

У його голосі знову пролунали ті нотки, а я голосно посміхнулась і хитро протягла:

— Тож якщо ти дихаєш, серце б’ється, значить, ти живеш. Робимо висновок, що ти можеш без мене жити. Якби не міг, то я спала б спокійно до самого ранку.

— Ти безсердечна, Вероніко! Чому ти не хочеш залишитися зі мною?

— Скажи мені, що ти не любиш з їжі? — Запитала я. — Таке, що просто не можеш терпіти?

— Манну кашу з грудочками.

— А без грудочок?

— Без грудочок нормально, – відповів чоловік уже спокійним голосом. — Не в захваті, звичайно, але їсти можна.

— От тепер уяви, — я знову позіхнула і продовжила: — Тобі дають тарілку манної каші. На вигляд грудочок у ній немає, а на поверхні апетитно блищить розтоплене вершкове масло. Ти береш ложку з надією, що каша виявиться смачною. І перша ложка це підтверджує: приємна текстура, відсутність грудочок, помірна кількість солі та цукру. Ти натхненно зачерпуєш ще, але – упс! Грудочка. Така крихітна, але вже зіпсувала апетит. І з кожною новою ложкою грудочок все більше. Що ти зробиш?

— Перестану їсти! Вероніко! Хочеш сказати, що я твоя манна каша?

— Саме так. Ти не хочеш їсти грудочки, а мене змушуєш. Вважаєш, що це правильно? Справедливо? Так ти мене любиш чи все ж таки себе?

— Вероніко! Я тебе дуже люблю!

— Ні, любий мій, ти любиш себе. Якщо я щаслива, а ти вперто хочеш, щоб я такою не була, то ти егоїст.

— Але ж я не можу без тебе!

— А ти помітив, як часто ти повторюєш займенник «я»? Я не можу без тебе жити, я люблю тебе, я поїду назавжди. Любий, це твій вибір. Хочеш – я не тримаю. Але не смій приплітати мене сюди.

— Але ж!

— Ні, послухай, — раптом не на жарт розсердилася я. — Ти будиш мене серед ночі, незважаючи на те, що завтра мені на роботу. І, до речі, у мене дуже важливий день! Я маю виглядати на всі 100! Але тобі все одно! Ти хильнув зайвого і почав діймати людину, яку нібито любиш! Тобі абсолютно начхати, що поряд з тобою мені зле! Чи не так?

— Навіщо ти так, Вероніко? — Ображено запитав мій співрозмовник. – Я ж тебе.

— Не смій говорити, що ти мене любиш! Зізнайся хоча б собі, що ти любиш себе і я зачепила твоє чоловіче его! Не треба зізнаватися вголос, тому що особисто для мене ти знову обманеш. Тому я кажу, зізнайся собі і не дзвони мені більше! У світі є тисячі дівчат, які будуть від тебе фанатіти, але не я! От і знайди собі ту, яка заглядатиме тобі в рот! Чи роби те, що збирався, тільки не клади слухавку. Хочу почути та переконатися, що ти справді сів у потяг, літак, чи автобус і мені більше ніколи не подзвониш!

— Та хай тобі, Вероніко! — гаркнув чоловік і відключився.

Я встала з ліжка, пішла на кухню та налила собі води. Пила маленькими ковтками не стільки для того, щоб угамувати спрагу, скільки для того, щоб заспокоїтися. Знову повернулося роздратування на себе за те, що забула вимкнути звук на телефоні. Ця дія стала такою ж звичною, як почистити зуби перед сном. Треба ж, а саме сьогодні забула!

Я повернулася до ліжка і лягла. Полежавши трохи, я зрозуміла, що мені чомусь незручно. Довелося повертатися, перш ніж знайшла найбільш зручну позицію. Повільно вдихаючи через ніс і видихаючи ротом, я заспокоювалася і поринала в дрімоту.

Перед самим перемиканням свідомості в сплячий режим, у голові промайнула думка: «Треба було сказати тому чоловікові, що він помилився номером, і я не Вероніка, а Тетяна».

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page