– Ох, в тихому болоті, – попереджала баба Катря дочку перед одруженням. Але рік минув, десять. А те що сиділо в тихому і мовчазному зятеві, так і не “вилізло”. Дочекалась баба таки, аж через двадцять років За матеріалами
Вже стало традицією – вечеряти всім за одним столом. Тому що, крім вечері, сім’ю ніщо не могло зібрати. Баба Катя всіх годувала, сама сиділа на краю столу, щаслива, задоволена, що так дружно всі їдять, не поспішаючи викладала все новини.
Зять сидів за столом мовчки, посміхався лише, слухаючи тещину балаканину. Він взагалі жив мовчки. Вставав, снідав, йшов на роботу, сідав за трактор, а з трактором хіба поговориш? І так до самого пізнього вечора.
Жінки Надії відверто заздрили: це ж треба такий мужик дістався! Ти йому тисячу слів, а він все одно мовчить. Та такого чоловіка вже й не знайдеш. А деякі жаліли. Питали у Надійки:
– Він хоча б разок сказав тобі ласкаве слово?
– Одне сказав, коли ще сватався, – зізнавалася Надюшка, але тут же й додавала: – А навіщо мені оте ласкаве слово, якщо я і так знаю, що він мене любить.
І тільки теща підозріло поглядала на зятя, чекала, від нього чогось, а дочекатися не могла. Це почалося ще з того моменту, коли Надія вперше привела в дім мовчазного сором’язливого хлопця. Вона подивилася на нього і зітхнула:
– Ох, в тихому болоті …
Але минали дні за днями, роки за роками, а з болота так і не вилазило нічого темного. Може, і сиділи там, але мовчки.
У цей вечір зять теж нічим не видав себе. Мовчки повечеряв, подивився по телевізору футбол, побажав усім добраніч. А вранці …
А вранці і відбулось те, чого протягом двадцяти років несвідомо чекала від нього баба Катя, – пішов з дому.
Надя, прокинувшись, нічого не зрозуміла, подумала, що це вона нині проспала, пізно встала, а чоловік не став її будити, пішов першим, а баба Катя відразу відчула щось недобре. Чи то ліжко у зятя було не так засланеа, чи сонце не так світило, але щось спокою не давало. Аби перевірити себе, баба Катя вийшла у двір. Так і є: з гаража зник мотоцикл. Куди ж це він? І головне – нікому ні слова.
Баба Катя повернулася в хату, заглянула в шафу: сорочку чисту взяв, ощадкнижку. Виходить, поїхав надовго.
Увечері прибігла з роботи Надюшка, весела, щаслива.
– Дивіться-но, що я вам принесла!
Вона опустилася на коліна і витрусила з фартуха їжачка.
– Хоч би причесався, – дорікнув йому Сашко і підсунув до їжака котяче блюдечко з молоком. Тикаючи їжачка чорним оксамитовим носом в молоко, він все ж не забув запитати у матері: – А де батько?
– Не знаю, – сказала мати і чомусь почервоніла. Вона згадала, що чоловік якось дивно на неї подивився вчора після вечері. Як на чужу.
– Мотоцикл забрав і сорочку чисту, – уточнила баба Катя.
– Значить, потрібно було! – відповіла Надюшка, – А ти б, мамо, не влазила не в свою справу!
Назавтра приїхав голова.
– Це ж де твій чоловік? Чому на роботі не з’явився
Зять повернувся рівно через тиждень. Застрекотав спершу мотоцикл, потім з коляски вистрибнуло хлоп’я, чорний, худий, очі як у вовченяти.
– Мій син, – сказав зять, зібрався і пішов на роботу.
У баби Каті і руки повисли. Як син? Який ще син?
– Тебе як звуть? – запитала вона малого, тому що все ще не вірила.
– Чибриз, – відповів хлопчик.
Весь день вона бігала по селу – може, що довідається. І вибігала. Поштарка Аріна під великим секретом повідала, що якраз минулого тижня прийшов зятю лист. Конверт був розклеєний, і почерк нерозбірливий. Ну, вона і прочитала, щоб дізнатися, кому все-таки цей лист. Нічого вона в ньому не зрозуміла, а зрозуміла тільки, що налетів ураган і все село опинилася в річці. І якось жінки не стало. І залишився у неї син сиротою.
– Ти все добре розповіла, Аріна, але при чому тут мій зять? – обурилася баба Катя.
– А до того ж, – безжально сказала Аріна, – що його одного в нашому селі звати Федором. А хлопчисько залишився Федорович.
Вона закусила губу і подивилася на бабу Катю.
– Ти пригадай-но, як ваш Федір на заробітки їздив. Хліб допомагав прибирати. В якому році це було? А тепер прикинь, скільки років хлопчиськові, ось і вийде, що не дарма твій зять все життя мовчуном прикидається.
Баба Катя прикинула, але все одно не повірила.
Баба Катя зайшла на телятник, розповіла все дочці. Удвох вони побрели додому. Сашко, який в будь-яких іграх завжди верховодив, покірно возив чорного хлопчика у себе на плечах, як вірний і слухняний кінь. При цьому він азартно крутив головою, вигукував «Ярмо-го-го!». Побачивши матір і бабусю, знехотя опустив хлопчика додолу і винувато сказав:
– А у нього матері зовсім немає.
Надя заплакала і вибігла із хати. У баби Каті теж засвербіли очі, але вона пересилила себе, не підійшла до хлопчика, не пошкодувала, а продовжувала як укопана стояти на порозі. Тоді Сашко сам взяв її за руку і підвів до хлопця. Той злякaно відсaхнувся.
– Не бійся, дyрник, – сказав Сашко, – бабуся у нас добра.
«Добра». Ні, баба Катя не була доброю, не вміла прощати образ. А вірніше, не так образ, як обману. Це ж чистий обман, що з нею зять витворив. Мовчав, мовчав і підніс подарунок. Ну, нехай тільки з роботи прийде, вона йому все начисто викладе і запропонує, щоб забирався звідси по-доброму разом зі своїм малим.
А малий уже міцно обнімав свою заплакану нову бабусю, і так довірливо дивився в очі, що стара Катря зрозуміла – жити знаючи, що цей хлопчик десь далеко без матері, не зможе. Вона докладе усіх зусиль, аби Надя полюбила цього хлопчика, як свого сина
Фото firestock.ru
