– Знаєте, Маріє Іванівно, ви, мабуть, забули, як називали мене провінційною дівчиною без перспектив, як постійно критикували все, що я робила вдома. Як навіть мою роботу вважали чимось несерйозним!

– Ой, Аню, це ж було так давно. Час минув, люди змінюються. Давай забудемо про ті дрібниці.

– Ні, так просто не забудеш. Ви самі все зіпсували, а тепер хочете, щоб я повернулася? Ні, дякую. Знайдіть своєму синові когось іншого, бо я для вас завжди була не тим, хто потрібен!

Я кинула слухавку, руки тряслись від хвилювання. Як вона посміла дзвонити після всього? Але ця розмова була лише вершиною айсберга. Дозвольте мені розповісти всю історію з самого початку, щоб ви зрозуміли, чому я так відреагувала. Це не просто спалах емоцій – це роки накопиченого досвіду, який змінив моє життя назавжди.

Мене звати Анна, і я народилася в маленькому селі на заході України. Життя там було простим: свіже повітря, робота на городі, сусіди, які знали один одного з дитинства. Але я завжди мріяла про більше.

Після школи я вступила до університету в Києві, на факультет іноземних мов. Там, на першому курсі, я познайомилася з Андрієм. Він був з місцевих, син заможної родини, з тієї, де мати тримала все під контролем.

Ми почали зустрічатися: ходили на прогулянки по Хрещатику, ділилися мріями про майбутнє. Він вивчав економіку, я – переклади. Після чотирьох років навчання, коли ми отримали дипломи бакалаврів, Андрій запропонував одружитися. Я погодилася без вагань – кохання було справжнім, а ми обоє були молоді та оптимістичні.

Наше весілля було скромним: кілька друзів, батьки з обох сторін. Але проблема виникла з житлом. Ми були студентами без стабільних доходів, тож Андрій запропонував пожити в його матері, Марії Іванівни.

Вона мала простору чотирикімнатну квартиру в центрі Києва, з видом на парк і свіжим ремонтом. “Це тимчасово, – сказав він. – Збережемо гроші на власне житло”. Я подумала: чому б ні? Я ж не місцева, і оренда в столиці коштувала б дорого. Тож ми переїхали туди одразу після весілля.

Спочатку все здавалося нормальним. Марія Іванівна зустріла нас з усмішкою, показала нашу кімнату. Але незабаром я помітила, що вона не в захваті від мене.

Вона працювала бухгалтером у великій фірмі, звикла до порядку і високих стандартів. А я? Дівчина з села, яка тільки-но знайшла першу роботу – асистентом у агентстві перекладів. Зарплата була невелика, але я старалася.

Одного вечора, коли я повернулася з роботи, Марія Іванівна сиділа на кухні з чашкою чаю. Андрій ще не прийшов.

– Аню, сідай, поговоримо, – сказала вона м’яко, але в очах блиснув холод. – Ти розумієш, що Андрій міг би знайти когось ну, з нашого кола? Міську дівчину, з освітою, яка б відповідала його рівню.

Я застигла, не знаючи, що сказати.

– Я теж маю освіту, – відповіла я тихо. – І я люблю вашого сина.

– Любов – це добре, але життя – це реальність. Ти з провінції, там інші звички. Думала, одружишся і відразу отримаєш все готове? Ні, дорогенька, тут треба заробляти на себе.

Її слова були несправедливі, але я промовчала. Я не хотіла сваритися з першого дня. Того вечора Андрій повернувся пізно, і я розповіла йому про розмову.

– Мама просто переживає за мене, – знизав він плечима. – Вона завжди така пряма. Не звертай уваги.

Але уваги не звертати ставало все важче. Я старалася допомагати по дому: прибирала, готувала. Одного разу спекла пиріг з яблуками, як у мами в селі.

– Що це за випічка? – скривилася Марія Іванівна, покуштувавши шматок. – Занадто солодка, і тісто не пропеклося. У місті ми їмо інакше – легкі десерти, не ці сільські пироги.

– Я думала, вам сподобається, – пробурмотіла я. – Можу наступного разу зробити щось інше.

– Краще не старайся, якщо не вмієш. Андрій звик до моєї кухні.

Андрій, почувши це, тільки усміхнувся: “Мама, все смачно. Аню, не переживай”. Але він ніколи не ставав на мій бік по-справжньому. Боявся матері – вона виховувала його одна після розлучення з батьком, і він залежав від неї фінансово.

Ми почали збирати гроші на власне житло. Я відкладала половину зарплати, Андрій теж працював менеджером у банку, заробляв 15 000 гривень. За рік ми назбирали 50 000 гривень – солідна сума для нас. Але тоді Марія Іванівна оголосила, що в квартирі потрібен ремонт.

– Діти, кухня стара, техніка ламається. Давайте оновимо, – запропонувала вона. – Це ж наш спільний дім.

Ми погодилися, думаючи, що це інвестиція. Купили новий холодильник за 12 000 гривень, мікрохвильовку за 5000, шафки за 8000. Всього пішло майже все, що ми зібрали.

Старий холодильник вона не викинула – поставила в нашу кімнату. “Зберігайте свої продукти тут, – сказала. – Щоб не плутати з моїми”.

Одного разу я взяла з її холодильника пачку сиру – думала, нічого страшного.

– Аню! Хто дозволив чіпати мої речі? – закричала вона, побачивши. – Це мій сир, куплений за мої гроші!

– Вибачте, я не думала. Заплачу за нього. Ось ваші 10 гривень.

– Справа не в грошах, а в повазі! Ти поводішся, ніби все твоє.

Андрій втрутився: “Мамо, заспокойся. Аня не хотіла нічого поганого”. Але сцена тривала півгодини. Я плакала в кімнаті, а він втішав: “Вона перебільшує, але давай будемо обережнішими”.

Так минуло два роки. Я просувалася на роботі – стала перекладачем, зарплата зросла до 12 000 гривень. Андрій теж заробляв більше, 20 000. Ми знову збирали гроші, мріяли про власну квартиру. Але Марія Іванівна постійно знаходила причини для критики.

Одного ранку, коли я готувала сніданок, вона зайшла на кухню.

– Що ти вариш? – запитала, заглядаючи в каструлю.

– Суп з овочами, легкий, як ви любите.

– Це не суп, а якась рідина. Андрій потребує нормальної їжі, а не твоїх експериментів. Ти взагалі вмієш готувати?

– Я намагаюся, – відповіла я, стримуючи сльози. – Може, покажете, як правильно?

– Ні, я не вчителька. Сама вчися, якщо хочеш бути доброю дружиною.

Андрій, почувши, сказав: “Мамо, суп нормальний. Дякую, Аню”. Але його слова не допомагали – напруга росла.

Потім почалися негаразди. Андрія скоротили з банку, він сидів удома, шукав нову роботу. Я перейшла на віддалену роботу, мені видали ноутбук. Працювала з дому, перекладала документи.

Марія Іванівна не розуміла цього.

– Це що за робота? Сидиш цілий день за комп’ютером, а дім стоїть брудний!

– Я закінчу звіт і приберу, – відповідала я.

– А хто вечерю готуватиме? Андрій вже зголоднів. Ти не дбаєш про сім’ю!

Одного вечора напруга досягла піку. Я працювала допізна, Андрій дивився телевізор, Марія Іванівна скаржилася.

– Аню, встань і помий посуд! – наказала вона.

– За хвилину, тільки відправлю файл.

– Ні, зараз! Ти лінуєшся, а мій син не може жити нормально через тебе.

Я не витримала: “Маріє Іванівно, я працюю, щоб заробляти гроші для нас усіх!”

Вона фиркнула: “Гроші? Твоя робота – це так, забавка. Справжня жінка дбає про дім”.

Андрій мовчав, дивлячись у підлогу. Того ж вечора я зібрала речі.

– Андрію, я їду до батьків, – сказала я. – Не можу більше так.

– Аню, почекай, помирися з мамою, – благав він. – Вона не хотіла образити.

– Ні, це не для мене.

Я поїхала в село. Андрій подзвонив раз: “Повертайся, ми все владнаємо”. Але я відмовила. Ми розлучилися офіційно через кілька місяців.
У селі я продовжила працювати віддалено.

Зарплата зросла. Через рік я повернулася до Києва, мам повернувшись із заробітків дала мені гроші, я купила маленьку квартиру. Досі працюю віддалено але маю і ще одну роботу. Заробляю гарно, почала повертати матері гроші за квартиру.

Місяць тому подзвонила Марія Іванівна.

– Аню, привіт! Чула, ти квартиру купила. Я завжди вірила в тебе.

Я здивувалася: “Дякую. Але ви ж казали протилежне”.

– Ой, то дрібниці. А ти ще не знайшла когось?

– Ні, і це ваша справа.

– Андрій без тебе сумний. Може, зустрінетеся? Він не знайшов роботу, живе зі мною, але ти могла б допомогти.

Виявилося, Андрій не влаштувався, перебивався фрілансом, заробляв 5000-7000 гривень на місяць. Марія Іванівна дізналася про мій успіх і вирішила “помиритися”.

Вона дзвонила щодня: “Аню, приїдь, поговоримо”. “Давай забудемо минуле”. Але в останній розмові я висловила все.

– Ви пам’ятаєте, як критикували мою їжу, мою роботу? Як робили все, щоб я почувалася чужою?

– То було помилкою. Андрій потребує тебе

– Ні, він потребує когось, хто пасуватиме вам. Ви самі зробили все. аби я не жила у вашому домі. аби розлучилась із вашим сином. То які домене питання? Шукайте няньку своєму синочку деінде

Я заблокувала номер. Не шкодую – це був мій вибір. Життя навчило мене цінувати себе, і тепер я насолоджуюся свободою. Андрій іноді пише в соцмережах, але я не відповідаю.

Марія Іванівна, мабуть, шукає інші варіанти, але це вже не моя історія. Я рухаюся вперед, з новими мріями і без тягаря минулого. Хіба не правильно зробила?

Головна картинка ілюстративна.