— Ой, давай не будем влаштовувати сцен, – мовив чоловік міцно обіймаючи сусідку, – куди ти від мене дінешся? Іди готуй вечерю мені і дітям, а я тут повинен справу одну завершити, – і відвернувся, щось ніжно прошепотівши сусідці на вушко.
Іра стояла ні в сих ні в тих. Вона давно здогадувалась, що Степанівна (до якої вона лиш на ви і зверталась, бо ж старша від них із чоловіком на добрих двадцять років) щось має до її Остапа. Але ж не очікувала, що ось так їх застукає. Інший би хоч зробив винуватий вигляд, а Остап : « Нікуди не дінешся». Так от, що він про неї думає. Наївний. П’ятеро дітей не якір і не змусять її терпіти таке ставлення.
Прибігла до своєї квартири і почала збирати документи. Взяла найнеобхідніші речі на перший час і вийшла з дому. Діти здивовано тулились до матері, а Ірина тільки зараз зрозуміла, що йти їй власне нікуди. У кишені триста гривень, а поруч дітей мов гороху. Ну кому вона потрібна?
Зателефонувала брату у рідне далеке село. Намагаючись не розридатись пояснила, що і до чого.
— Чи ти Ірко з глузду з’їхала. П’ять ротів і ти без перспектив. Вертай до дому. Забагато Остапу честі від нього іти і звільняти йому місце для нової жінки.
Іра не дослухала. В голові враз склалась картинка і вона тут же викликала таксі. Поїхала з дітьми до свекрухи. Та хоч і була жінкою владною і безапеляційною, але справедливою.
— Любов зла – покохаєш і мого сина, – резюмувала почувши невістчину розповідь, – Не хникай. У мене перший час поживете, а там щось придумаємо.
Іра з малими прожили у свекрухи пів року. За цей час встигла розлучитись зі зрадником, подати на аліменти і отримати чималу суму від продажу свекрушиної квартири у якій раніше жили.
— Усе, доню. З моїм сином ви вже не сім’я. Він звісно не мужик, але він мій син. Що могла для вас зробила, а далі, вибач!
Чомусь згадались Ірі поїздки в гори, коли була ще дитиною. Після всього пережитого так захотілось повернути хоч мить отого дитячого ні з чим незрівнянного щастя.
— Діти, – прощебетала весело, – Ми їдемо відпочивати!
Місяць жили у пансіонаті любуючись природою. А коли настав час їхати, зрозуміла – не може. Поїхати від цієї краси для неї стало просто неможливим. В одному із сусідніх сіл купила невеличку хатинку. Грошей після купівлі було обмаль, а ще ремонт зробити, а дітей годувати. Вирішила влаштуватись в той пансіонат де відпочивала на роботу.
Не легкими видались для Ірини наступні чотири роки. Але все може окрилена свободою жінка. Хата у моєї подружки мов маківка цвіте, а в хаті райський сад із купою щебетливих пташеняток.
— Он, прибудувала до хати кімнату. Хочеться мені спробувати туристів до нас запросити. А що? Ти поглянь яка довкола краса!
І справді гарно тут, словами не описати, як гарно! Але Іринка явно не тільки від природи навколишньої така щаслива.
— А мене засватали минулого тижня, – зізнається зашарівшись, – Місцевий удівець, що прибудову нам робив. У нього своїх троє і мої п’ятеро, а ще ось, погладжує свого животика, ще одне щастячко матимемо.
Я щиро радію за подругу. Це ж скільки в них дітей тепер буде, а? Не кожен заслужив такого щастя у Бога. Про Остапа делікатно не згадую у розмовах з Ірою. Про, що там казати? Живуть зі Степанівною пляшки здають і заливаються. Колишня свекруха Ірини його вже за сина не вважає, з тих грошей, що за квартиру отримала справно відсилає Ірі щомісяця аліменти. Зла вона на колишню невістку дуже. Хоч і допомогла їй тоді, а жалкує зараз. Всім говорить, що якби Ірка через дрібницю не втікла, син її був би цілком нормальним.
Але то хіба важливо? Іриночка моя щаслива і при надії! Оце радість!
Автор Анна К.
Передрук без згоди автора – заборонено.
