— Маріє, поглянь на цей стіл, — старенька пані Катерина повільно вела рукою над порожньою скатертиною. — Я знову накрила на шістьох. Купила те печиво, яке Михайлик любив у дитинстві, і той особливий чай з бергамотом для Ганнусі.
— Катерино Іванівно, але ж вони не попереджали, що приїдуть сьогодні, — я обережно притримала її за лікоть, допомагаючи сісти на стілець біля вікна.
— Вони обіцяли, Маріє. Кожного разу в слухавку кажуть: «Мамо, скоро будемо». Скоро — це ж не вічність, правда? Мені просто хочеться подивитися їм в очі, почути їхній сміх не через динамік, а тут, у цій вітальні. Знаєш, я іноді боюся, що коли вони нарешті знайдуть вільну годину, я вже не зможу розлити їм чай.
Я мовчала, бо не мала що відповісти. У цій величезній квартирі, де кожен куточок дихав спогадами, панувала така гучна тиша, від якої хотілося закрити вуха.
Катерина Іванівна — моя сусідка по майданчику. Її оселя колись вважалася розкішшю: чотири просторі кімнати, висока стеля, паркет, що пам’ятав тупіт багатьох ніжок.
Проте зараз життя літньої жінки звузилося до розмірів найменшої кімнати, розташованої поруч із кухнею. Їй важко пересуватися, кожен крок дається з зусиллям, тому велика частина квартири перетворилася на такий собі музей минулого, вкритий тонким шаром пилу.
Ми з чоловіком намагаємося підтримувати її як можемо. Зазвичай я беру в неї список продуктів, купую все необхідне на ринку, а вечорами заходжу просто поговорити.
— Ой, дитинко, що мені ті статки? — часто каже вона, коли я приношу решту від покупок. — У мене пенсія така, що багато хто заздрить, та й діти щомісяця надсилають таку суму, що я навіть не знаю, куди її витрачати. Але ж купюри не обіймуть, правда? Купюри не розкажуть, як там онуки ростуть.
Історія пані Катерини — це справжній подвиг, про який вона розповідає з посмішкою, без краплі жалю до себе.
Вона виховала чотирьох дітей сама. Її чоловік відійшов у кращий світ зовсім молодим, коли найменшому синові ледь виповнилося три роки. Інші діти були старшими один від одного рівно на півтора року. Як вона впоралася?
— Я працювала головним фінансистом на величезному заводі, — згадує вона, поправляючи окуляри. — Цифри були моїм порятунком. Мені платили дуже пристойно за ті часи, плюс різні виплати на дітей. Матеріально ми ніколи не бідували. Мої діти мали найкращі підручники, гарний одяг, ми їздили до моря. Але мені завжди бракувало часу, щоб просто посидіти з ними на килимі й поскладати конструктор. Я все бігла, все заробляла їм на старт у житті. І старт вийшов славним… аж занадто.
Першою “вилетіла з гнізда” найстарша донька, Ганна. Вона була неймовірно талановитою в медицині. Після завершення навчання їй запропонували стажування в одній із найкращих клінік Торонто.
— Пам’ятаю, як вона плакала в аеропорту, — розповідає Катерина Іванівна. — Казала: «Мамо, я тільки на рік, отримаю диплом і повернуся». Але доля вирішила інакше. Там вона зустріла чоловіка, канадця, який закохався в неї до безтями. Тепер у неї там свій будинок, практика, громадянство. Ми спілкуємося через відеозв’язок, вона показує мені океан, а я показую їй наші каштани за вікном. Вона надсилає мені посилки з ліками та дорогими кремами, але я б віддала їх усі за один вечір на цій кухні разом із нею.
Потім була черга синів. Михайло та Олексій поїхали підкорювати столицю. Вони завжди мали підприємницьку жилку, і це принесло свої плоди.
Сьогодні вони — власники успішної компанії, їхні імена відомі в бізнес-колах. Вони забезпечені люди, мають власні родини, розкішні автомобілі.
— Вони в мене молодці, — гордо каже сусідка, хоча в очах бринить сум. — Кожного тижня телефонують. «Мамо, тобі щось треба? Може, ремонт зробити? Може, до санаторію?» А я кажу, що мені б тільки їх побачити. Вони обіцяють. Кажуть: «Ось закриємо угоду, ось дитину в школу віддамо, ось літо настане — і ми всі разом приїдемо». Але літо минає, осінь золотить листя, а двері так і не відчиняються.
Наймолодша донька, Оля, залишалася з матір’ю найдовше. Вона жила тут, у цій квартирі, навіть після свого весілля. Вони чудово ладнали, Катерина Іванівна допомагала з побутом.
Але чоловіка Олі запросили на високу посаду в інший регіон. Як вірна дружина, вона поїхала за ним.
— Оля — моя остання ниточка, — зітхає старенька. — Вона приїжджає частіше за інших, раз на пів року точно. Але вона тепер теж має свій світ, свої турботи.
Зараз пані Катерині вже дев’ятий десяток. Вона — неймовірно сильна жінка, яка не звикла скаржитися. Але я бачу, як вона згасає від цієї самотності у золотій клітці.
Її найбільша мрія — не нова побутова техніка чи поїздка на курорт. Вона хоче лише одного: щоб одного дня, в суботу чи неділю, пролунав дзвінок у двері, і на порозі з’явилися всі четверо. З онуками, з галасом, із жартами.
— Маріє, ти знаєш, я іноді думаю про час, — мовила вона вчора, коли ми пили чай. — Час — це єдине, чого не можна купити. Мої діти зараз у тому віці, коли їм здається, що вони вічні, що все встигнуть. Вони думають, що гроші, які вони мені шлють, — це еквівалент любові. Але це не так. Любов — це присутність.
Одного разу я не витримала й запитала її:
— А ви пробували їм сказати прямо? Попросити, щоб вони кинули все хоча б на два дні?
— Не хочу бути тягарем, — відповіла вона з гідністю. — Я не хочу, щоб вони приїжджали через почуття провини. Я хочу, щоб вони приїхали, бо сумують. Бо пам’ятають, як ми колись тулилися на одній канапі й читали казки.
Вона розповіла мені про випадок, який стався кілька місяців тому. Михайло надіслав їй дуже велику суму на ювілей, замість того щоб приїхати. Він сказав, що має дуже важливу зустріч, яку неможливо перенести.
— Я дивилася на ті цифри на екрані телефону і плакала, — зізналася пані Катерина. — Я б віддала їх усі, щоб він просто посидів поруч десять хвилин і розповів, як у нього справи на душі, а не в бізнесі.
Ця історія — про багатьох із нас. Ми біжимо, будуємо кар’єри, купуємо нові моделі телефонів, забуваючи, що десь у маленькій кімнаті великої квартири сидить людина, для якої ми — весь світ.
Пані Катерина продовжує чекати. Вона щодня прибирає на кухні, готує щось смачне «на всякий випадок» і прислухається до звуків ліфта. Вона боїться лише одного: що її діти знайдуть час приїхати лише тоді, коли привід для зустрічі буде вкрай сумним.
— Я не хочу, щоб вони плакали біля мого ліжка, коли я вже не зможу їх почути, — тихо сказала вона мені на прощання. — Нехай краще зараз приїдуть, поки ми ще можемо разом посміятися.
Я повертаюся до своєї квартири і відчуваю, як у мене стискається серце. Ми з чоловіком вирішили: на наступні вихідні ми не просто купимо їй продукти.
Ми допоможемо їй організувати відеоконференцію з усіма дітьми одночасно. Можливо, побачивши обличчя одне одного та обличчя своєї старенької мами, вони нарешті зрозуміють, що жодна угода у світі не варта втраченого моменту щирого спілкування.
Адже час невблаганний. Він не чекає, поки ми розберемося зі справами. Він просто минає, забираючи з собою можливості сказати «люблю» тим, хто навчив нас робити перші кроки.
Головна картинка ілюстративна.
