Не те, щоб я не знала свою матір.
Я з дитинства навчилася вгадувати її настрій за тим, як вона ставить сумку на підлогу. Якщо з розмаху — значить, вечір буде гучним. Мама завжди вважала себе центром будь-якого всесвіту. Для неї не існувало напівтонів чи чужих кордонів.
“Я твоя мати, я маю право знати все”, — була її головна теза, яка виправдовувала будь-яке безцеремонне втручання.
Але історія з Андрієм показала мені, що треба тікати.
Коли я почала зустрічатися з Андрієм, своїм першим серйозним хлопцем, я наївно вірила, що зможу контролювати ситуацію. Андрій був спокійним, домашнім.
Він з батьками жив у власному будинку, мама вирощувала квіти і любила тихі вечори з чаєм. Так казав Андрій. Тато був директором школи, дуже відповідальним.
Того суботнього дня ми поїхали до них. Я хвилювалася, бо ми зустрічалися лише місяць, і це були перші оглядини. Я мусила зізнатися матері, бо вона бачила, як я хвилююся і по кілька разів змінюю одяг. Але я їй кілька разів повторила:
“Мамо, це просто знайомство”.
Вона кивнула, але спитала куди саме я їду.
– Я маю знати, де тебе шукати, – сказала.
Коли ми сиділи в саду, і батько Андрія вже почав роздмухувати вугілля в мангалі, біля воріт загальмувала стара “Мазда” мого дядька Вадима. Я відчула, як у мене всередині все обірвалося.
— Ой, дивіться, хто приїхав! Не чекали? — мама виплила з машини, наче королева на прийомі. — Вадиме, вивантажуй сумки, ми ж не з порожніми руками в гості ходимо.
Дядько Вадим, який завжди був у мами на посилках, покірно тягнув пакети з продуктами. Андрій розгублено підвівся, його батьки теж завмерли з шампурами в руках.
— Добрий день, — тихо сказала я, відчуваючи, як щоки починають палати. — Мамо, що ви тут робите?
— Як це що? Рідню знати треба в обличчя! — вона вже тисла руку свату, який намагався витерти долоню об фартух. — Я Наталія, мама цієї красуні. А це мій брат Вадим, він нас підкинув. Чоловік мій, знаєте, вічно на роботі, заробляє на наше світле майбутнє, тож я за двох віддуваюся.
Ми сіли за стіл. Господарі намагалися бути ввічливими, але мама взяла ініціативу у свої руки.
— Ой, а що це у вас за закуски такі скромні? — вона без вагань відкрила свій пакет. — Ось, я домашньої ковбаски взяла, помідорів нормальних, а не тих пластикових з магазину. Чого ми на суху сидимо?
— Ми взагалі-то не дуже вживаємо, — м’яко зауважила Людмила, киваючи на графін з компотом. — Андрій любить домашній узвар, я спеціально зварила.
— Та що той узвар, — махнула рукою мама. — Від нього тільки печія. Давайте за знайомство! Треба ж подивитися, в яку сім’ю моя Віка потрапить. Раптом ви тут не такі якісь, а я дитину віддаю.
Вона голосно засміялася, і цей сміх розрізав тишу саду, як пилка. Я бачила, як свекор переглянувся з дружиною. Вони були в вражені
— Мамо, будь ласка, — прошепотіла я, штовхаючи її під столом.
— Що ти мене смикаєш? — голосно обурилася вона. — Я правду кажу. Одружуватися ж будете, чи так, погуляєте і розбіжитеся? Якщо весілля, то я вже все придумала. Буде ресторан “Олімп”, там у мене знайомий адміністратор. Я зроблю таке оформлення з лілій, що всі ахнуть. Вадим допоможе з транспортом. І пісні! Обов’язково треба, щоб наречена співала пісню для матері. Я текст підберу.
— Мамо, нам додому час, — шепотіла я, бо Андрій уже просто дивився в тарілку, не піднімаючи очей.
— Куди час? Вечір тільки почався! — вона не вгавала. — Ігорю, а ви чого мовчите? Ви ж чоловік, кажіть щось. Яка у вас нерухомість, крім цього будинку? Дітям же десь жити треба.
Ми поїхали ближче до півночі, свекри вже пішли в хату, а мама все не могла заспокоїтися.
– Сідай в машину. Дивися, які цяці, думають, що ти тут ночуватимеш?
Вона всю дорогу повчала мене, як треба тримати себе з майбутніми свекрами, щоб вони “знали своє місце”.
Через місяць ми з Андрієм розійшлися. Не було ніяких скандалів. Я не могла його звинувачувати.
Минуло пів року. Я вже не жила з мамою, винайняла маленьку кімнатку ближче до коледжу, де дотискала останній курс перукарського мистецтва. Мама дзвонила щодня, вимагаючи звітів. Якось вона знову припхалася до Андрієвих батьків.
Без запрошення, просто так.
Вона потім розповідала мені це як смішну історію, але мені хотілося провалитися крізь землю. Виявилося, вона вирішила, що я чекаю дитину від Андрія (хоча ми вже три місяці не спілкувалися) і поїхала “вибивати справедливість”.
Коли вона зрозуміла, що помилилася, замість того, щоб вибачитися і піти, вона запропонувала їм… посмажити шашлик.
Бо раз вона вже приїхала, то чого добру пропадати. Вони її просто виставили за ворота.
Після того випадку я закрилася остаточно. Коли в моєму житті з’явився Сергій, мій теперішній чоловік, я вирішила: мама дізнається про нього в останню чергу.
Сергій інший. Він спокійний, але з дуже чіткими межами. Коли я розповіла йому про маму, він не злякався, але сказав:
“Ми будемо жити своїм життям. Твоя мама — це твоя мама, але в нашу хату вона приходитиме лише по запрошенню”.
Ми розписалися тихо. Тільки ми двоє і двоє свідків. Його батьки — чудові люди. Вони допомагають нам знімати квартиру, часто передають продукти, ми їздимо до них на вихідні. Але мама про них не знає нічого. Вона навіть не знає нашої точної адреси.
Минулого тижня вона знову дзвонила:
— Віка, ну що це за конспірація? Ти вже пів року заміжня, а я навіть не бачила свого зятя нормально. І хто його батьки? Хто вони за професією? Давай номер телефону його матері, я сама подзвоню, ми домовимося про зустріч. Треба ж родичатися!
— Мамо, ми не будемо ні з ким родичатися, — спокійно відповіла я. — Ми живемо окремо, у нас усе добре.
— Ти невдячна! — кричала вона в трубку. — Я тебе виростила, я все для тебе робила! А ти мене в невіданні тримаєш.
Я маю право знати, з ким спілкується моя дочка. Я приїду, я все одно дізнаюся, де ви живете. Сусіди підкажуть.
Я поклала слухавку. Сергій дивився на мене з іншого кінця кімнати.
— Знову? — запитав він.
— Знову. Хоче знайомитися з твоїми батьками. Питає, хто вони.
— Ти ж знаєш, що мій батько не буде терпіти її манеру спілкування. Він людина прямолінійна, просто вкаже на двері при першому ж крику. Це закінчиться великою сваркою.
Я знаю. Я це дуже добре знаю. Тому я вигадала цілу систему захисту. Коли мама хоче приїхати “в гості”, я кажу, що ми їдемо у відрядження. Коли вона вимагає зустрічі в кафе, я приходжу одна.
Нещодавно вона заявила:
— Я бачила у фейсбуці фото, де ти з якоюсь жінкою в парку. Це твоя свекруха? Така собі, виглядає старішою за мене.
Ти чому мене з нею не познайомила? Я б їй підказала, який колір волосся їй більше личить, а то ходить як облізла кішка.
Я не сказала їй, що це була моя викладачка з коледжу. Нехай думає, що хоче.
Вона не розуміє, чому я не пускаю її в своє нове життя. Вона щиро вірить, що її втручання — це “турбота”, а її грубість — це “щирість”.
— Ти стала зовсім чужою, — бідкалася вона під час останньої нашої зустрічі в сквері. — Раніше ти мені все розповідала. А тепер… Хто цей Сергій? Де він працює? Чому його батьки не хочуть мене бачити? Вони що, вважають себе кращими за нас?
— Мамо, вони про тебе просто не знають. І я хочу, щоб так залишалося.
Вона завмерла, притиснувши до грудей сумочку. Її очі наповнилися сльозами, сльозами ображеного самолюбства.
— Значить, ти мене соромишся? — просичала вона. — Рідну матір соромишся перед якимись чужими людьми?
— Я не соромлюся тебе, мамо. Я просто оберігаю свій спокій. І їхній теж. Ти не вмієш просто бути гостем. Ти завжди стаєш господинею ситуації, а мені цього більше не треба.
Я пішла, не чекаючи відповіді.
Ми з Сергієм подумуємо про переїзд в інше місто. Не тому, що нам тут погано, а тому, що це єдиний спосіб остаточно обірвати ці невидимі нитки, якими вона намагається смикати за моє життя.
Учора Сергій прийшов з роботи і сказав:
— Мої батьки кличуть нас на дачу в суботу. Кажуть, там малину вже можна збирати. Поїдемо?
— Поїдемо, — посміхнулася я. — Тільки телефон я виключі. Про всяк випадок.
Ми живемо так уже два роки. У нас немає спільних свят із моєю мамою та його батьками. Ми не святкуємо дні народження великими компаніями. Мої теперішні свекри навіть не підозрюють про існування Наталії Петрівни в тому образі, в якому вона є. Для них вона — просто жінка, яка живе десь далеко і має важкий характер.
А мама… Мама все ще сподівається, що одного разу я “схаменуся” і дозволю їй організувати наше життя так, як вона вважає за потрібне.
— Ось побачиш, — сказала вона мені в останню хвилину нашої розмови, — настане день, коли тобі знадобиться моя допомога. Коли діти підуть, коли проблеми почнуться. І хто до тебе прийде? Тільки мати. А твої ці свекри… вони чужі люди, сьогодні є, завтра нема.
Я нічого не відповіла. Хоч могла сказати, що жодна її життєва порада мені не знадобилася.
Сьогодні субота. Ми збираємо речі на дачу. Сергій завантажує вудки.
— Ти написала мамі, що ми поза зоною? — запитує він, зачиняючи багажник.
— Так. Сказала, що їдемо на семінар у гори. Там немає зв’язку.
— Добре. Бо вона знову вчора дзвонила мені з незнайомого номера. Представилася якоюсь службою опитування, але я впізнав її голос з першої секунди. Питала, чи задоволений я своїм сімейним станом.
Ми обоє розсміялися. Але чи це колись закінчиться?
