— Ти справді збирався сказати їй, що ми розлучаємося через мою «холодність», чи це була лише частина твого творчого сценарію для наївної дівчинки? — мій голос звучав напрочуд спокійно, хоча всередині все тремтіло від огиди.
Павло, який ще хвилину тому випромінював упевненість господаря життя, зараз нагадував здуту повітряну кульку.
Він безпорадно зиркнув на зачинені двері переговорної, не здогадуючись, що за тонким склом за кожним його словом стежить та, кому він обіцяв «золоті гори» та вічне кохання.
— Оксана, сонечко, ти все не так зрозуміла… Це просто… ну, знаєш, чоловіча слабкість, — він спробував усміхнутися своєю фірмовою чарівною усмішкою, яка колись підкорила мене. — Я ж кохаю тільки тебе. А та дівчина… вона просто засіб відчути себе кимось більшим, ніж просто «чоловіком успішної дружини».
Я повільно піднялася з-за стола, відчуваючи, як з кожним його словом руйнується останній міст, що з’єднував нас ці три роки.
Наше родинне видавництво ми з батьками заснували майже вісім років тому. Це був складний час, коли великі столичні гіганти почали ігнорувати талановитих авторів із провінції, зосередившись лише на комерційному мейнстримі.
Ми починали в невеликому орендованому підвалі з одним-єдиним вживаним друкарським верстатом, який постійно заклинювало.
Сьогодні ж наші видання прикрашають полиці книгарень не лише по всій області, а й мають попит у найбільших крамницях Києва та Львова.
Того ранку я сиділа у своєму кабінеті, переглядаючи верстку нової збірки поезій. Тишу порушив дзвінок від доньки. Катруся вже рік як жила в столиці, навчаючись на першому курсі факультету журналістики.
— Мамусю, сонечку, привіт! Як ти там? — голос доньки був сповнений тривоги, яку вона намагалася приховати за бадьорістю. — Сподіваюся, настрій сьогодні кращий? Той «принц» твій, Павло, вже повернувся зі своїх нескінченних справ? Ви нарешті з’ясували стосунки?
Я мимоволі зітхнула. Стосунки Катрусі з моїм другим чоловіком не залагодилися з першої хвилини.
Вона, зі своєю юнацькою безкомпромісністю та гострим розумом, бачила в ньому те, що я вперто відмовлялася помічати за ширмою запізнілого кохання.
— Він поїхав у справах до Полтави на кілька днів, — коротко відрізала я, намагаючись не розвивати тему.
— Ой, мамо, знову ці «справи»… — в голосі доньки почулася гірка іронія. — Ти ж доросла жінка, невже не бачиш, що він просто користується твоєю довірою? Коли ти вже відкриєш очі на те, що він…
— Катрусю, у мене за п’ятнадцять хвилин планірка з авторами. Давай поговоримо ввечері, добре?
— Добре, ма. Як знаєш. Але пам’ятай: від того, що ти заплющуєш очі, реальність не змінюється. Цілую!
Поклавши слухавку, я відчула, як неприємний холодок пробіг по спині. Катря мала рацію, і це визнання давалося мені надто важко.
Останнім часом Павло почав зникати вечорами, хоча раніше завжди пишався своєю пунктуальністю та домашнім затишком.
Ми побралися три роки тому. Мені тоді якраз виповнилося тридцять п’ять, а йому — двадцять вісім.
Він був вродливим, мав бездоганні манери й завжди знав, яке слово сказати, щоб розтопити моє серце.
Батьки з першого дня хитали головами: мовляв, занадто велика різниця у поглядах на життя, занадто різні світи.
Але я, вперше після важкого розлучення з першим чоловіком, відчула себе живою. Павло здавався таким щирим, коли розписував наші плани на майбутнє: великий дім, спокій, діти…
Діти. Це була величезна проблема. З першим чоловіком усе сталося легко, а з Павлом… три роки нескінченних візитів до спеціалістів, аналізів, процедур — і жодного результату.
Він удавав, що це не має значення, але я бачила, як болісно він реагує на прогулянки молодих пар із візочками в нашому парку.
Близько полудня, коли я була повністю занурена в обговорення нового контракту, у двері зазирнула моя секретарка Марина.
— Оксано Петрівно, до вас дівчина. Каже, що має дуже особисту справу. Дуже наполягає на зустрічі, буквально на кілька хвилин.
— Вона представилася? Прізвище назвала?
— Тільки ім’я — Мілана. Виглядає вона… м’яко кажучи, дуже стривоженою.
Я глянула на годинник. До наступного візиту було близько пів години.
— Добре, нехай заходить.
До кабінету увійшла висока, тендітна дівчина років двадцяти трьох. Красива, доглянута, у стильному дорогому пальті, вона виглядала як картинка з модного журналу, якби не її бліде обличчя та очі, сповнені сліз.
— Доброго дня, — її голос ледь помітно тремтів. — Дякую, що прийняли. Я Мілана.
— Сідайте, Мілано. Чим можу бути корисною? — я намагалася зберігати професійний тон.
Дівчина сіла на краєчок стільця, нервово стискаючи ручки своєї сумочки. Кілька хвилин вона мовчала, збираючи думки докупи.
— Це неймовірно складно… — нарешті вимовила вона. — Ви заміжня жінка, Оксано Петрівно?
Питання було дивним, але я кивнула:
— Так. Це якось стосується вашого візиту?
Мілана глибоко вдихнула і подивилася мені прямо в очі, в яких читався розпач упереміш із рішучістю:
— Боюся, що безпосередньо. Я зустрічаюся з вашим чоловіком.
У кабінеті запала така тиша, що було чути, як цокає годинник на стіні. Я відчула, як серце пропустило удар, а потім почало калатати десь у самому горлі.
Але багаторічна звичка тримати обличчя перед партнерами та конкурентами спрацювала і зараз.
— З Павлом? — уточнила я рівним, майже механічним голосом.
— Так, — вона кивнула. — Ми разом уже понад вісім місяців.
— І навіщо ви мені це розповідаєте саме зараз?
— Паша казав, що ви давно стали чужими людьми. Що ви живете як сусіди через вашу… емоційну закритість. Він обіцяв розлучитися, казав, що просто не хоче завдавати вам зайвого болю, бо ви дуже вразлива. Але час іде, а він усе зволікає.
Я відкинулася на спинку крісла. Ситуація була настільки банальною, що мені захотілося розсміятися. Класичний сценарій невірного чоловіка.
— Зрозуміло. І ви вирішили взяти ініціативу у свої руки? — я пильно дивилася на неї.
— Я кохаю його, — прошепотіла Мілана. — Але він каже, що ви від нього залежні. Що він фактично керує видавництвом, а ви лише займаєтеся технічними питаннями, і він боїться залишити вас без засобів до існування.
Тут я вже не втрималася від гіркої посмішки. Картина ставала дедалі яснішою. Павло не просто зраджував — він створив альтернативну реальність, де він був успішним меценатом і рятівником «нещасної» дружини.
— Цікаво. А де ж ви познайомилися з цим «успішним бізнесменом»?
— У ресторані «Панорама». Він там святкував підписання якоїсь великої угоди з іноземними партнерами. Був таким впевненим, розповідав про свої авторські проєкти…
— А ви чим займаєтеся, Мілано?
— Я працюю адміністратором у престижному салоні краси, — з легкою гордістю відповіла вона. — Гроші мені від нього не потрібні, я сама себе забезпечую. Я просто хочу бути з людиною, яку кохаю.
Я бачила, що вона не бреше. Вона справді вірила в ту казку, яку він їй згодував.
— А про наше приватне життя він щось розповідав?
— Так… Казав, що у вас немає спільних дітей, і ви через це постійно в депресії. Що ви стали холодною, а ваша донька від першого шлюбу ненавидить його просто тому, що він зайняв місце її батька.
— «Просто тому», — повторила я за нею. — Чи розповідав він, де ми живемо?
— Звісно! Показував фото вашого розкішного будинку, казав, що це він його збудував для вас. І біла «Тойота», на якій він їздить…
— Мілано, — я перервала її потік одкровень. — Скажіть чесно, ви говорили з ним про майбутнє? Про дітей?
Обличчя дівчини раптом освітилося ніжністю:
— Так. Він марить великою сім’єю. Каже, що хоче мінімум трьох. Він впевнений, що з вами не виходить, бо між вами немає справжньої енергії кохання, а діти це відчувають…
Я відчула, як усередині все закипає. Але наступна її фраза змусила мене буквально заціпеніти.
— І ще… Оксано Петрівно, я чекаю на дитину. Термін зовсім маленький, але я вже знаю. Я хочу цього малюка. Паша ще не в курсі, я хотіла повідомити йому це вже після того, як питання з розлученням буде вирішене.
Я підвелася і підійшла до вікна. За ним вирувало життя, люди кудись поспішали, а мій світ щойно розлетівся на дрібні друзки.
— Добре, Мілано, — я повернулася до неї. — Я згодна на розлучення.
Дівчина полегшено зітхнула:
— Дякую! Я знала, що ви мудра жінка…
— Не поспішайте. Перед тим, як ми поставимо крапку, я хочу, щоб ви дізналися правду про чоловіка, з яким збираєтеся пов’язати долю. Пройдіть, будь ласка, у цю переговорну кімнату. Там скляна перегородка, через яку все чудово чути, але вас не буде видно. Сядьте і слухайте.
Я дочекалася, поки вона зайде, і набрала номер Павла.
— Павле, ти мені терміново потрібен в офісі. Зараз.
— Ксюшо, я на зустрічі з підрядниками, — почула я звичну брехню. — Давай пізніше?
— Ні, не пізніше. Або ти тут за двадцять хвилин, або твої речі будуть чекати на тебе біля під’їзду. Це не жарт.
Він приїхав навіть швидше. Захеканий, трохи роздратований, він влетів до кабінету:
— Оксано, що за істерики на рівному місці? Я кинув людей…
— Сядь, — мій голос був як лід.
Він насторожився:
— Що сталося? Ти сама не своя.
— Я дізналася про твою іншу жінку, Павле. Мені принесли дуже цікаві докази.
Він на мить завмер, але швидко опанував себе.
— Що?! Оксано, ти чого? Хто тобі наплів цю нісенітницю? Я кохаю тільки тебе! У мене нікого немає і бути не може!
— Справді? — я дивилася на нього з неприхованою цікавістю. — Значить, ім’я Мілана тобі ні про що не говорить?
Павло зблід. Його пальці почали нервово барабанити по стільцю.
— Мілана? Хто це? Може, це якась нова поетка, що надсилала рукописи? Оксано, ти просто перевтомилася, от тобі й ввижається казна-що. Я тобі ніколи не зраджував, клянуся всім святим!
— Павле, не треба клястися. Мілана була тут. Вона розповіла все: про ваші зустрічі, про «твоє» видавництво, про твій «героїзм» у стосунках зі мною.
Мій чоловік закрив обличчя руками. Потім раптом підхопився і почав міряти кабінет кроками.
— Ну добре! Добре! Було кілька зустрічей! Але це нічого не значить! Це просто… інтрижка для самоствердження. Ти вічно в роботі, твої батьки дивляться на мене як на порожнє місце, донька хамить… Мені просто хотілося відчути, що я чогось вартий!
— Тому ти вирішив привласнити мій бізнес у своїх розповідях? Навіщо ти брехав їй, що ти тут головний?
— Бо мені набридло бути тінню! — він майже зірвався, але вчасно приглушив голос. — Дім твій, машина твоя, гроші твої… Я в цій родині — як додаток до меблів! Мені хотілося, щоб хтось дивився на мене з захопленням, а не з оцінкою «чи достатньо він робить для нашої донечки».
— І ти обіцяв їй сім’ю та дітей?
— Я просто говорив те, що вона хотіла чути! Оксано, зрозумій, я не збирався йти від тебе. Мені потрібна ти, мені потрібен наш дім. Мілана — це просто епізод, який вже закінчився.
— Вона вагітна, Павле. Вісім тижнів.
Він зупинився як укопаний. Його обличчя перекосилося від страху.
— Що? Ні… цього не може бути…
— Тепер це твої проблеми. Мілано, виходьте.
Двері переговорної повільно відчинилися. Дівчина вийшла, витираючи сльози. Її погляд, спрямований на Павла, був сповнений такої відрази, що він мимоволі зробив крок назад.
— Ти… ти просто нікчема, — тихо сказала вона. — Я чула все. Твоє «самоствердження» коштуватиме тобі дуже дорого.
— Мілочко, послухай… — почав він, але вона перервала його помахом руки.
— Не смій. Дякую вам, Оксано Петрівно, за правду. Повірте, цей малюк ніколи не дізнається, хто його батько.
А щодо аліментів — мої юристи знайдуть спосіб отримати їх навіть з твоєї справжньої мізерної зарплати.
Коли за нею зачинилися двері, у кабінеті виникла важка напруга. Між нами з Павлом відбулася коротка, але емоційно виснажлива суперечка, в ході якої стало зрозуміло, що будь-які спроби виправдатися лише поглиблюють прірву.
Його випади та намагання звинуватити мене у власних гріхах швидко згасли під вагою моєї категоричності. Крапку в наших стосунках було поставлено остаточно і безповоротно.
— Павле, у тебе є рівно одна доба, щоб забрати свої речі з нашого… точніше, з мого будинку. Ключі залишиш на тумбочці.
— Оксано, ти робиш помилку! Ти ж залишишся зовсім одна! Кому ти потрібна в сорок років із причепом у вигляді дорослої доньки та видавництва?
Я подивилася на нього і вперше за три роки побачила не «коханого чоловіка», а дрібного, закомплексованого маніпулятора.
— Знаєш, що найцікавіше? — я ледь помітно посміхнулася. — Я весь цей час звинувачувала себе в тому, що не можу подарувати тобі дитину. Я вважала це своїм найбільшим недоліком. А тепер я дякую долі, що вона вберегла мене від того, щоб мати спільну кров із такою людиною як ти. Тепер я вільна. А ти… йди. Твій час у моєму житті вичерпано.
Коли він вийшов, гупнувши дверима, я не розплакалася. Навпаки, я підійшла до вікна і відчинила його настеж.
Свіже весняне повітря увірвалося в кабінет, витісняючи аромат його дорогих парфумів, які я сама йому колись купила.
Знову задзвонив телефон. Катруся.
— Мам, я тут подумала… Вибач мені за ранкову різкість. Я просто дуже за тебе хвилююся.
— Все добре, Катю. Навіть краще, ніж ти думаєш. Павло йде від нас. Назавжди.
На тому кінці дроту запала тиша, а потім пролунав такий радісний вигук, що мені довелося відставити телефон від вуха.
— МАМО! Невже? Це найкраща новина за останні три роки! Я зараз же беру квиток на потяг і їду до тебе! Будемо святкувати твій новий день народження!
Я поклала слухавку і відчула, як важкий камінь, який я несла на серці стільки часу, нарешті зник.
Попереду було багато роботи, розлучення, майновий поділ… але головне було зроблено. Я повернула собі себе.
Головна картинка ілюстративна.
