Михайло Петрович був людиною стабільною. У свої п’ятдесят він вибудував життя за кресленнями, де кожна копійка мала своє місце, а кожен рух був продиктований раціональністю.
Його вважали затятим одинаком, чоловіком, чиє серце — це надійно зачинений сейф, до якого давно загублено ключі. Але, як то часто буває, життя вирішило пожартувати над математичною точністю його існування.
Він зустрів її випадково у міському парку наприкінці вересня. Жанна Петрівна, жінка його віку, володіла якоюсь особливою, майже аристократичною легкістю. У ній не було надмірності, лише витончена стриманість, яка дивним чином змусила Михайла забути про звичний графік контролю витрат.
Вони гуляли алеями три дні поспіль. І три дні Михайло спостерігав за дивом: Жанна не звертала уваги на кіоски зі смаженою кукурудзою, гарячим шоколадом чи пиріжками, що дурманили повітря парку. Вона просто крокувала поряд, глибоко вдихаючи прохолодне осіннє повітря.
— Михайле Петровичу, — сміялася вона, граціозно рухаючись у такт шелесту листя, — ви тільки відчуйте! Це повітря таке… іскристе. Воно насичує краще за будь-який обід.
Михайло радів так, ніби вона щойно зекономила йому цілий статок. Для нього, людини, яка звикла вимірювати світ категоріями «доцільно — недоцільно», така супутниця була справжнім ідеалом. Вона здавалася настільки мініатюрною і невимогливою, що в його уяві вже малювалися картини безхмарного спільного побуту. Він подумки підраховував вигоду: вона майже не їсть, потреби її мінімальні, а тендітна статура дозволяє, мабуть, купувати одяг у відділах для підлітків, що суттєво зменшувало б витрати на гардероб.
При цьому природа не обділила Жанну жіночністю. Коли вона потягнулася за гілкою горобини, її силует під тонким джемпером нагадав Михайлу про давно забуті почуття.
— Спробуйте, — прошепотіла вона, простягаючи йому яскраву ягоду. — Вона терпка, як саме життя.
Він покірно жував, відчуваючи дивний солодкий присмак, який, здавалося, отруював його здоровий глузд. Йому здалося, що момент ідеальний. Коли вони сіли на лавку під кленом, вогняні крони якого створювали навколо них затишну завісу, Михайло не втримався. Він зробив спробу наблизитися, але Жанна м’яко, проте впевнено відсторонила його.
— Михайле Петровичу, — видихнула вона, ледь помітно посміхаючись, — такі речі — це для кіно. Для темного залу, де ніхто не бачить наших помилок.
— Невже я настільки… невідповідний? — з ноткою ображеного марнославства запитав він.
— Ви… захопливі, — відказала вона, кинувши в нього кленовим листом так, що збила його окуляри.
Цей жест змусив його серце калатати, як навіжене. Він підняв окуляри, привів себе до ладу і відчув, що втрачає контроль. За ці три дні він зібрав для неї стільки гербарію, що міг би заповнити ним цілу бібліотеку.
Вдома у Михайла панував дух економії, доведений до абсурду. Він давно викрутив лампочку в холодильнику, а в холодну пору року взагалі вимикав його, використовуючи вуличне вікно як природну камеру зберігання. Щоб не витрачатися на будматеріали, він закріпив за вікном порожній корпус від кондиціонера, знайдений на смітнику — виглядало це цілком цивілізовано і, головне, безкоштовно.
Але Жанна почала натякати на зміни.
— Знаєте, Михайле, раніше було зовсім інше кіно. А зараз… суцільний гамір, без змісту. Ви не знаходите? — питала вона, дивлячись на нього пронизливим поглядом.
У його свідомості промайнула тривожна думка: вона хоче вивести його у світ. Туди, де меню має ціни, написані без зайвої скромності. Але любов, як виявилося, працювала за лічильником, який він уже не міг зупинити. Щоб уникнути довгих роздумів, він вирішив піти ва-банк. Він запросив її до ресторану.
Він малював собі план: це інвестиція. Якщо вона стане його дружиною, вони житимуть у її просторій трикімнатній квартирі, а його власне житло він здаватиме в оренду. Це був би стратегічний успіх.
Напередодні побачення він готувався ретельно. Не купувати ж квіти — це марнотратство, що зав’яне за добу. Він придумав легенду про несподіванку в домі, через яку він нібито не встиг зайти до флориста. Він перекусив вдома макаронами, хильнув трохи для хоробрості й вирушив на зустріч.
У ресторані меню відкрило перед ним прірву цін. Михайло ледь стримував гримасу, але Жанна прийшла «на допомогу»:
— Михайле, я маю принцип: за себе плачу сама. Але сьогодні… сподіваюся, ми станемо ближчими.
Це «ми» прозвучало як дозвіл на великі витрати. Поки вона вивчала меню, Михайло замовив собі мінімум. Але Жанна не була обмежена його філософією. Вона замовляла страви, назви яких він раніше бачив лише в кросвордах. Дорогі делікатеси зникали з тарілок з такою швидкістю, ніби вона не їла цілу вічність.
«Можливо, це просто фаза, — заспокоював він себе, дивлячись на порожні келихи. — Вона ж аристократка».
Коли принесли рахунок, цифра виглядала як вирок. Михайло відчув, як холодний піт проступає на чолі. Його рука зів’яла, а язик ледь ворушився.
— Ой, Михайле, — весело щебетала Жанна, порпаючись у сумочці, — я, здається, переплутала клатч. Гаманець лишився в іншій сумочці. Яка халепа! Але ви ж розумієте, це лише непорозуміння.
Він сподівався на її порядність. Але Жанна лише додала:
— Поїхали до мене, я одразу віддам. Не будьте дріб’язковим. Викликайте таксі бізнес-класу!
Він розрахувався останніми грошима, які відкладав на «чорний день». Після вечері, біля її під’їзду, відбувся фінальний акт вистави.
— О Боже, — сплеснула вона руками, — ключі ж теж у тому ридикюлі! Яка я легковажна, правда? Ви не гнівайтеся, переночую в подруги, а завтра зранку… ми все владнаємо.
Вона чмокнула його в чоло і зникла в темряві під’їзду.
Михайло Петрович сидів на сходах під її дверима до самого ранку. На ранок двері не відчинилися. Телефон мовчав. Через тиждень очікувань він зрозумів, що його «інвестиція» була збитковою з самого початку.
Він повернувся у свою квартиру, де знову вимкнув холодильник, відчуваючи, що в його особистому «сейфі» стало ще холодніше. Але десь у глибині душі, серед зібраного гербарію, він все ще пам’ятав той смак повітря, за який заплатив ціну, до якої виявився абсолютно не готовий.
