Я саме закінчувала мити вікно на кухні, коли в двері подзвонили. Сонце так яскраво виблискувало на склі, що я мимоволі зажмурилася, витираючи руки об старий рушник. Подумала ще: «Кого це несе в суботу вдень?». У коридорі я зачепилася тапочком за край килимка, ледь не впала, і це вже трохи зіпсувало мені настрій. На порозі стояв Артем.

Вигляд у нього був такий, ніби він щойно розвантажив вагон вугілля — плечі опущені, погляд важкий.

— О, Артеме? Ти чого без дзвінка? Щось трапилося? — я відступила вбік, впускаючи його всередину.

Він навіть не глянув на мене, просто пройшов повз, не роззуваючись, що мене завжди дратувало. Сів на стілець, де я зазвичай снідаю, і зціпив пальці в замок.

— Мамо, у нас з Оксаною завал. Ми з іпотекою просто зашиваємося, — почав він без жодних передмов. — Ти ж знаєш, як зараз ціни підскочили. Нам треба щось вирішувати, бо скоро почнемо на воді й сухарях сидіти.

Я присіла навпроти, відчуваючи, як усередині починає рости якась непевність. Я ж давала їм гроші на перший внесок, віддала все, що ми з батьком роками відкладали. Думала, цього вистачить, щоб вони стали на ноги.

— І що ви придумали? — тихо запитала я.

— Дивись, план такий, — він підняв очі, і в них з’явився той самий азарт, який був у нього в дитинстві, коли він хотів випросити нову іграшку. — Ти тут одна у двох кімнатах. Навіщо тобі стільки місця? Ми переїдемо до тебе. Ти ж сама, тобі все одно нудно. Будеш з малим сидіти, на гуртки його тягати, обіди варити. У нас буде спільний бюджет: твоя зарплата і наші зарплати. Це ж логічно, мамо. Всім буде простіше.

Я дивилася на нього і не впізнавала. Мій син, якого я колисала, якому витирала ніс, зараз розписував моє життя, як якусь бізнес-схему. Мені стало холодно, хоча в кухні було душно від сонячного світла.

— Ти це серйозно? — перепитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Ви вже все вирішили за моєю спиною? А якщо я не хочу жити в комуналці на старість?

— Ну, є інший варіант, — Артем відмахнувся, ніби моя незгода була дрібницею. — Продай цю квартиру. Купи собі маленьку однокімнатну десь на околиці, там дешевше. А решту грошей віддай нам. Закриємо іпотеку і будемо жити спокійно. Тут же район престижний, виторгуємо купу грошей.

Я відчула, як у мене починає пульсувати у скронях. Ця квартира була єдиним, що тримало мене в купі після того, як чоловіка не стало. Кожна тріщинка на стіні, кожна поличка була частиною нашого спільного життя.

— Артеме, ця квартира — це не просто квадратні метри. І вона не тільки твоя. Тут ще частка твоєї сестри Наталі. Я не збираюся нікого обділяти. Коли мене не стане, тоді й діліть, як захочете. А поки я тут господиня.

— Ой, почалося… — він закотив очі. — Он у мого колеги Віктора батьки так і зробили. З’їхали в однокімнатну, і нічого, не розсипалися. А ти впираєшся. Тобі багато треба? Телевізор і ліжко — от і все твоє дозвілля.

— Я бачила, як ті батьки живуть! — я вже не могла стримувати роздратування. — У старій хрущовці, де грибок по кутках. Мати його мені скаржилася, що дихати там нічим, а Віктор на ті гроші машину купив, яку через місяць розбив. Ти хочеш мені такої ж долі?

— Я не Віктор, — буркнув він. — Я про сім’ю думаю. Ти ж мати, ти маєш помагати. Ми молоді, нам жити треба, поки сили є. По світу поїздити, на лижі в гори з’їздити. А ти своє вже віджила. Пора про онуків подумати.

Ці слова вкололи мене найбільше. «Своє віджила». Мені всього п’ятдесят вісім. Я ще пам’ятаю, як це — хотіти нову сукню чи мріяти про поїздку до моря.

— Знаєш що, синку, — я встала, щоб не бачити його незадоволеного обличчя. — Початковий внесок я вам дала. Це були великі гроші. А далі ви самі. Я не збираюся йти в служниці або переїжджати в нетрі. Я теж хочу жити. Мене он сестра в Очаків кличе вже два роки, а я все сиджу тут, чекаю, що ви заглянете.

Артем теж встав. Його обличчя перекосилося від образи, він став схожий на того малого хлопчика, який влаштовував істерики в магазині іграшок.

— Зрозуміло. Егоїстка ти, мамо. Тільки про себе й думаєш. Грошима дорікаєш… Ну, живи тут сама у своїх хоромах. Тільки не дивуйся потім, коли допомога знадобиться.

Він пішов, грюкнувши дверима так, що на поличці задзвенів кришталь. Я сіла на табуретку і довго дивилася на недомите вікно. Руки тремтіли. Хотілося плакати, але сліз не було, тільки якась порожнеча всередині.

Увечері я не витримала і набрала Наталку. Думала, хоч донька мене зрозуміє, підтримає.

— Наталко, Артем приходив. Таке наговорив… Хоче, щоб я квартиру продала або їх до себе пустила, — почала я, ледь стримуючи клубок у горлі.

— Та не слухай ти його, мамо! — голос Наталі в слухавці звучав різко. — Він вічно шукає, де б що відщипнути. Йому аби легше жити було. І Оксані передай, щоб менше на губи та вії витрачала, тоді й на іпотеку вистачить. До речі, ця квартира і моя теж, так що нічого він не продасть без моєї згоди. Живи собі спокійно.

Я трохи видихнула. Принаймні тут була підтримка. Але радість була передчасною.

— Слухай, мамо, — голос Наталі став м’якшим, вкрадливим. — Мені насправді теж твоя допомога потрібна. Тільки не гроші, не переживай. Я на роботу хочу виходити, а Дениска в садок не беруть, місць немає. Та й хворіють вони там постійно. Можеш з ним посидіти? З понеділка по п’ятницю. Треба буде в басейн його возити, на англійську… Ти ж все одно вдома сидиш, тобі ж не важко?

Я завмерла. Знову те саме. «Тобі ж не важко», «ти ж все одно сидиш».

— Наталко, я не потягну такий графік. У мене тиск стрибає, спина болить після тих вікон сьогоднішніх. Денис дуже активний, я за ним не встигну. Можу брати його на вихідні чи раз на тиждень, але не щодня.

— Ой, мамо, який там тиск! — Наталя розсміялася, але сміх був холодним. — Ти ще молода. Впораєшся. Он у моєї подруги мама з трьома сидить і не жаліється.

— А я не її мама, — відрізала я. — Я хочу до сестри поїхати, відпочити. Я маю право на свій час.

— Значить, сестра важливіша за рідну доньку? — Наталя перейшла на крик. — Я рідко про щось прошу! Ти Ігорю гроші на іпотеку дала, а мені нічого. А тепер навіть з онуком посидіти не хочеш. Тобі взагалі на нас начхати? От подивишся, скоро зляжеш, і хто до тебе прийде? Артем? Чи Оксана твоя улюблена? Подумай про свою егоїстичну поведінку, мамо!

Вона кинула слухавку. Виявилося, що я для власних дітей — або гаманець на ніжках, або безкоштовна нянька. Жодного «як ти почуваєшся?», жодного «може, тобі щось привезти?».

Наступні два дні я ходила як у тумані. А потім зателефонувала сестрі Вікторії в Очаків. Ми говорили довго, я плакала, вона лаялася.

— Слухай, — сказала Вікторія. — Досить тобі там киснути. У мене будинок великий, я одна. Здавай свою квартиру, бери речі і їдь до мене. Тут море, повітря, будемо гуляти, на ринок ходити. Хай твої дітки зрозуміють, що ти не меблі.
Коли Наталя подзвонила через два дні, щоб «перевірити, чи я одумалася», я вже пакувала першу валізу.

— Привіт. Ну що, мамо, вирішила з Денисом? — запитала вона таким тоном, ніби я вже була їй щось винна.

— Вирішила, Наталко. Я здаю квартиру і їду до Вікторії. Надовго. Можливо, назавжди. Мені треба змінити побут.

— Що? Ти нас кидаєш? А як же онук? — Наталя була в шоці. — Ти просто береш і тікаєш? Ну, живи на своє задоволення. Сподіваюся, сестра тобі в старості допоможе.

Я не стала сперечатися. Просто вимкнула телефон.

Очаків зустрів мене вітром і криками чайок. Перші кілька тижнів я просто спала і дивилася на воду. Діти не дзвонили, я теж мовчала. Було гірко, але водночас з’явилося відчуття якоїсь дивної свободи. Я вперше за багато років робила те, що хотіла я, а не те, що було «потрібно сім’ї».

Влітку Наталя таки приїхала. Без попередження, просто звалилася на голову з Денисом.

— Ну що, не чекали? — вона зайшла в двір Вікторії з таким виглядом, ніби робила нам послугу. — Ми вирішили, що навіщо гроші на готель витрачати, якщо тут тітка живе. Ми на пару тижнів. Відпустка ж.

Два тижні я була «гарною бабусею». Гуляла з Денисом, купувала йому морозиво і іграшки, водила на пляж. Наталя в цей час зазвичай засмагала або сиділа в телефоні. Коли вони збиралися їхати, я дала їй конверт з грошима, які відклала зі здачі квартири.

— О, дякую, — Наталя швидко сховала конверт у сумку. — Якраз чоловік хоче машину міняти. Хоч на відпочинку зекономили, і то добре. Ти повертатися не збираєшся?

— Поки ні. Вікторія почувається не дуже добре, їй обстеження призначили. Я залишуся тут, допоможу їй.
Наталя змінила вираз обличчя. В її очах промайнув якийсь дивний інтерес.

— Ой… А що з нею? Вона ж так схудла… Сподіваюся, нічого серйозного. У неї ж, крім тебе, нікого немає? Мабуть, будинок цей тобі залишить… Тепер зрозуміло, чого ти тут застрягла. Розумно, мамо, нічого не скажеш.

Мені мову відняло – звідки це у неї?

— Знаєш, Наталко, я тут не через будинок. Вона моя сестра. І я буду з нею, скільки треба. А твої припущення мені просто на голову не налазять.

Вона пішла, навіть не обернувшись.

На щастя, Вікторії стало краще. Процедури допомогли, вона знову розквітла, навіть почала зустрічатися з чоловіком, з яким познайомилася в санаторії. Я зрозуміла, що можу повертатися додому.

Я знову у своїй квартирі. Повернулася на стару роботу — виявилося, там дуже не вистачало досвідчених кадрів. Тепер у мене є свій дохід, свої справи і свій простір.

З дітьми я спілкуюся. Інколи забираю онуків на вихідні, але тепер я чітко кажу «ні», коли мені це незручно. Вони, здається, змирилися. Може, все ще вважають мене егоїсткою, але мені вже байдуже. Я просто хочу прожити ці роки так, щоб мені не було соромно перед самою собою. А що там буде далі — побачимо. Життя воно таке, що ніколи не знаєш, хто насправді подасть ту саму склянку води.

А ви якої думки?