У мене була сусідка Лідія, дуже компанійська та життєрадісна жінка, ладнала з усіма сусідами. Загалом, дуже цікавою людиною вона була. А вдома в неї така чистота, все розкладено на свої місця, нічого зайвого. Як їй це вдавалося?
— Ох, у мене бур’яну ж наросло, дай мені Тамаро сапку до завтра, я грядки прополю?
— Дорогий сусіде, а не поділишся зі мною шлангом, а то мій надто короткий? – говорить уже до дядька Петра
— Наталко, не поділишся зі мною розсадою? Може, у тебе зайва є?
Ліду було чути постійно, щодня вона в когось щось та просила. Постійно я бачила її у когось з сусідів на подвір’ї. В одних попросить кавомолку, в інших пензлик, а в третіх сковороду для млинців. І так по колу.
Все ніби непогано, та й вона повертає речі у тому стані, у якому вони були їй дані. Але все це дивно дуже. Ну не вірю я що жінка яка працює і пенсію отримує не може собі придбати кавомолку, чи шланг потрібної довжини. А сковорідка? Вони ж у господинь свої перевірені роками служать.
— Лідо, а що на кавомолці ти молола? – запитую якось.
— Та чорний перчик. Він так ароматніший, ніж з пачки з магазину.
— Риторичне було запитання. Скажи мені, як я буду в ній тепер каву молоти? Кавомолка вся перцем пропахла.
— Ну не знаю? Змели одну порція, і спробуй. нас в Турції кавою з перцем пригощали. Смак незабутній.
А вчора приходить до мене Галина Петрівна, сусідка, і бачу що на ній лиця немає. Запитую, що сталось:
— З Лідою щойно чай пила. Розговорились, вона прийшла у мене сковороду глибоку для плову узяти. Ну я й дала звісно, але запитала, чи не подарувати їй таку ж на ювілей. Ти собі уявити не можеш, що я почула: «А нащо вона мені? Я плов раз у рік готую та у тебе беру. Взагалі не розумію, навіщо ви витрачаєте гроші на речі, які вам потрібні рідко. У мене в будинку найнеобхідніше, а все інше я знаю де взяти. Ось ця сковорідка скільки, півтори тисячі коштує, так? А нащо воно мені скажи? я у тебе взяла, повернула і гроші цілі і все що потрібно є. А збирати повну хату не зрозумій чого? Не розумно все це зовсім.
Я сиджу і очима кліпаю, а сусідка і сміється і ледь не плаче.
— Та не шкода мені, але не приємно стало дуже. Тобто, ми з тобою у неї замість складу, чи як?
У мене якраз телефон задзвонив:
— Тамаро, винеси мені кавомолку, я під дверима стою. Буду плов готувати, через годинку поверну.
— Зламалась, – кажу, – Старенька вона в мене була. Та й кави мені вже не можна, навіть розчинної. Вибачте тітонько Лідо, нічом мені вам допомогти.
От ніби й нічого такого, а на душі таке неприємне почуття. Виручала людину чисто по-сусідськи, а воно он як все насправді.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – intermarium.news.