“Ой, свахо, мені б ваші негаразди, – раптом видала Галина за столом, – Жалієтесь, так, ніби й справді сталось щось. До спеціаліста потрапити їй не вдалось, без ліфту на п’ятий поверх не піднятись, Спробуйте краще в селі біля свиней походити, город посапати і корову тримати. От тоді і не будете влаштовувати сцени із нічого”. Гості затихли, поглянули на мене, потім на мою сваху. І я, вперше за багато років, таки не витримала.

— Ох ти, які хороми! – перше, що сказала Галина коли переступила поріг мого дому, – Оце втрапила і в брудних капцях. Хоча б попередив мене, синку, що до барів ідемо, я б оділась відповідно.

Я не зовсім зрозуміла, що то була за реакція. Квартира у нас і справді велика, на чотири кімнати у старому будинку. Окрім кімнат у нас досить просторий хол і столова з кухнею. Планування ще столітньої давнини.

Я донька поціновувачів прекрасного, тому наш дім було обставлено зі смаком який не втратив актуальності і за 60 років. Так, я дещо змінила, але меблі дерев’яні все ті ж, як і прекрасні дивани і крісла, які мої батьки звозили з усього Союзу.

Коли сіли до столу знайомитись ближче, мама майбутнього зятя раптом видала:

— А нормальної виделки у цьому домі немає? Я ось цією їсти не зможу точно і ніж заберіть, що різати, як всього на один зуб?

Мені майбутній чоловік доньки дуже подобався, вони були гарною парою. Однак складалось враження, що розумний інтелігентний і тактовний Володимир точно не син цієї пані.

Весіль було два, бо Галина сказала, що в місто до нас ніхто не приїде із її рідні:

— Тут ні погуляти нормально ні потанцювати. Ні ні, ви собі у своєму колі книжки обговорюйте, а ми по-людськи відбудемо свято.

Я нічого проти не мала, два рази, то й два рази. Неприємно було лиш оте “по-людськи”. А в нас як тоді буде?

Коли ж онучка з’явилась, так моя донька ледь не плакала коли приходив час у село їхати. Валерія у мене балерина, витончена і граціозна. Коли ж приїжджала в село до свекрухи, та за щастя мала вручити невістці сапу, чи відро з помиями:

— Нічого, нічого, я тебе швидко навчу де у холодильнику все береться.

Добре хоч зять за жінку горою був і маму трішки спиняв. Валерія їхати не хотіла наступні рази, а він так умовляв, так просив, так запевняв, що мама все зрозуміла, що та таки збирала дитину, брала речі і знову їхала в село.

Я про сваху думала собі: проста жінка, що на умі те й на язиці. Звикла до от такого спілкування, вона не знала, що де і коли можна, чи не можна говорити. Мені і в голову не приходило, як усе було насправді.

Того дня у мене був ювілей і я запросила на нього й сваху. Скажу на правду, я не думала, що вона приїде, але та з’явилась. На диво, вона була тихою і скромною, сиділа і мило гралась із онучкою, годувала її, аж поки я не почала жалітись на те, що не змогла потрапити до спеціаліста та ще й ліфт не працює і доводиться нашими сходами підійматись.

— Ой, свахо, мені б ваші негаразди, – раптом видала Галина за столом, – Жалієтесь, так, ніби й справді сталось щось. До спеціаліста потрапити їй не вдалось, без ліфту на п’ятий поверх не піднятись, Спробуйте краще в селі біля свиней походити, город посапати і корову тримати, сіно викосити. Коли до кінця дня рук не чути і забуваєш, як тебе звуть. От тоді і не будете влаштовувати сцени із нічого. Звикли до того, що пальцем поворухнути, уже робота, а, як більше що зроблять, все, на той світ перебирайся.

Я завжди повз вуха пропускала оці її репліки зневажливі, а тут не витримала. Повна хата гостей, в мене ювілей, а ця пані мені каже, що я нероба? Дорікає тим, що я живу ось тут, а не в її сільській хаті? Хоче довести, що? Вона краща, бо в неї корова і свиня в сараї?

— Так! І не кажіть, свахо. Я завжди як дивлюсь на ваші руки струджені, на спину зігнуту працею нелегкою, то Бога дякую що ваш син таки вийшов у люди, зміг життя побудувати нормально, аби не жити як колись батьки – днем бабака. Все ж освіта і здорові амбіції життя полегшують і дають надію на гарне життя не тільки собі, а й дітям і онукам.

Сваха сиділа червоніша за стиглу черешню. Зять у тарілці порожній щось активно колупав вилкою, а гості почали говорити усі разом і дружно, аби заповнити незручну тишу.

Галина вийшла з-за столу, вдяглась, узяла свої речі і за кілька хвилин вийшла з квартири. Зять і донька моя, побігли зупиняти, перепрошувати. Потім прийшли бліді і сказали, що Галина аж захлипалась, так я її образила.

Три місяці ми із Галиною не балакаємо. Донька в село не їздить, а зять ходить темніший від хмари. Вже Валерія завела мову про те, що я вибачитись повинна, бо так не годиться.

Але я вибачатись не збираюсь. Мені здається, Галину треба було ще першого дня поставити на місце. Я все терпіла, закривала очі, переводила розмову на інше. Але, як виявилось, з такими людьми тільки так.

Ну хіба я не права, скажіть?

Головна картинка ілюстративна.